4.1 Яка кава без смаколика?)

Святославу подобалася робота в офісі. Цокіт пальців по клавіатурі, каблуків по підлозі, настінного годинника — усе це звучало для нього як колискова, як звук рідного дому. А ще еспресо по ранках. Єдине, що йому не подобалося, це коли порушували його особистий спокій, а останнім часом це було дуже часто. Занадто часто. Кожного дня! 

— Аріни ще немає? — запитала Каріма проходячи повз Святослава до свого кабінету. 

— А має бути? 

— У вас спільний проєкт, – аж припідняла окуляри начальниця.

— Ну…але не спільний кабінет, життя, простір, — провів рукою навколо Святослав, але із захопленого погляду начальниці одразу зрозумів, що дарма це сказав.

— Хм…спільний кабінет, життя та простір, хіба може щось більше зблизити? 

— Що ви вже там надумали, — зітхнув. 

— Це ти що собі думаєш, Святославе, я прочитала ваше “перше побачення”. Вкрала бургер у підлітка, бо хлопець відмовився купляти! — читала зі смартфона жінка, а Святослав закотив очі, — Або як тобі ось це: замість того, щоб качатися в спортзалі він вирішив качатися на гойдалках? — аж скривилася Каріма, — Про те як Аріна рятувала тебе від качка мені читати??

Святослав лиш мовчки жував губи.

— Це що за кріндж? Скажи но мені? 

— Слухайте, ну не водити ж мені її в перший день по дорогих ресторанах, — обурився.

— Нормальні люди так роблять, прикинь? Але ти занадто засушився для такої банальної ідеї, чи як? Ти ж розумний, придумай щось романтичне, щось від чого метелики в животі народжуються, а не гази з нездорової їжі. Одним словом, зараз приходить Аріна, і від сьогодні ви разом займаєте цей кабінет, простір і ваше життя.

— Але, – ледь не пискнув від обурення хлопець.

— Але на моє місце багато хто зазіхає, але я хочу віддати його якомусь сухарю!

— Я вас зрозумів, — чавкнув Святослав.

Каріма гучно і демонстративно закрила двері до свого кабінету, і за кілька секунд відкрилися двері до кабінету Святослава. Добре, що в нього кабінет таки великий, а то мало було б тут простору після появи його бегемотихи. 

— Доброго раночку, і смачного сніданочку, — як завжди з позитивним настроєм заявилася Аріна, бачачи, що Святослав збирається робити собі кави. 

— Доброго, — сухо вичавив з себе той, — Не знаю де ти тут побачила сніданок, — додав, рукою вказуючи на порожній стіл. 

— Так твоя черга сніданок організовувати, — обурилася, ще й руки в боки взяла, — Можна як мінімум каву в ліжко, або хоча б на диванчик….якого досі тут нема! — злісно зиркнула на стілець Аріна. 

— Можеш взяти мій стілець, — запропонував чоловік, — Він трохи більше того.

Аріна глянула на нього з під лоба, але пропозицією скористалася. Крісло тривожно скрипнуло, ймовірно не звикнувши до такого на себе навантаження. 

— І каву забацай, — сказала зручно вмостившись, і діставши літрову чашку з сумки. 

Святослав аж очі вирячив з цих розмірів. 

— Ця чашка не поміститься під апарт, — розвів руками, — Та й кавомашині доведеться до обіду працювати, щоб це кавою заповнити. 

— А ти свій лупиздрик підстав, і з нього в мою філіжанку переливай, — всміхнулася. 

— Переливаються тут лише мої мізки, то тобою, то Карімою. 

— Сухарі інколи корисно замочувати, тоді вони легше йдуть, — хіхікнула. 

— Нічого подібно, їх розмочують ті, в кого зуби вже не ті, а от бегемотихи... то воду дійсно люблять.

— В бегемотів зуби знаєш які міцні, — голосно пирхнула, — Вони кавун одним зубом розкушують, а сухарі навіть не кусатимуть, відразу повністю проковтнуть, — обурилася вголос, а про себе подумала, що їх розмова зайшла в глухий...і тупий кут.

— Гаразд збирайся…а то в мене дійсно голова лускає.

— Куди? — здивовано глипнула на нього Аріна.

Куди – те ж саме питання хвилювало і самого Святослава. Куди? Треба негайно щось придумати, щоб Каріма була задоволеною. А якщо задоволена Аріна, то буде й Каріма. І що взагалі за метелики в животі, хто його знає від чого вони виникають? Але метелики це ідея! 

— В одне місце тебе зводжу…тобі має сподобатися….і може навіть метелики в животі прокинуться, – хитро посміхнувся, — І взагалі ти чого це одні голі факти понаписувала? Можна ж було якось прикрасити наше припроведення часу.

— Пфф, — пирхнула Аріна, — Я ж не фентезі пишу, а, так би мовити, автобіографічну прозу. Тому вибачай, що було, те й лягло на сторінки.

Святослав мовчки, мишкою витяг голову за двері, так би мовити, оцінював обстановку. Не хотілося йому, щоб чужі очі зайвий раз бачили його з тією тушкою…тьху ти…товстушкою точніше. Аріна лиш мовчки заклала руки на грудях і теж оцінювала обстановку, що намалювалася перед її очима. Жалюгідне видовище, не завбільшки як жолудь. 

— Так діло не піде, Святославе, — несхвально похитала головою Аріна, виштовхавши чоловіка в коридор, — Якщо ми пара, то маємо разом йти. Не хвилюйся, – схопила його за руку, — Може за моїми розкішними формами ніхто й не помітить твого жолудя. 

Святослав розумів — обурюватися марно, йшов покірно схиливши голову, а Аріна навмисно кожному прохожому говорила: гарного дня, тим самим привертаючи увагу до їхньої пари. 

— Ти навіщо з ними всіма вітаєшся? Ти навіть їх не знаєш, – намагався обуритися хлопець, але це було більше схоже на булькання старого чайника. 

— А ти чого вдаєш, що їх всіх не знаєш, — пирхнула, — Треба бути привітним, ви все-таки колеги…а ми все-таки пара. 

Нарешті вони були вже на стоянці. Святослав зупинив Аріну жестом руки перед самими дверцятами автівки. Аріна лиш здивовано вигнула губи, бо думала собі, що він, як джентльмен відкриє перед нею дверцята, і простягаючи руку, запросить у салон. Але чоловік лиш дістав свій смартфон і намагався витягти з того якусь інформацію. 

— І довго мені чекати? 

— Поки я не закінчу шукати, — спокійно відрізав.

— Знайшов момент, — обурилася, — І що ж ти там таке важливе шукаєш?

— Я дивлюся яке максимальне навантаження може витримати моя машина, – сказав він то так спокійно, що Аріна навсправжки подумала, що це не жарт, а відверте знущання.