1. Пожежа в офісі, а горять його вуха!

В коридорі офісу на всю горланила пожежна сигналізація. Святослав лиш закочував очі, спокійно дивлячись на те, як з під кавомашини біжить тоненька коричнева цівка кави. Здавалося його зовсім не обходив весь тупіт і гамір у коридорах. Він думав наразі лиш про одне — коли доготується його еспресо. 

— Святославе, чому ти досі тут? — з-за дверей визирнула чиясь голова. Проте тіло, що було за нею, залишалося невидимим.

— А де маю бути? — запитав той беземоційно, при цьому задоволено всміхнувшись, побачивши, що темна рідина заповнила всю чашку. Кайф!

— Так евакуація, пожежа ж! -- голова хмурилася.

— І що? — сухо знизав Святослав плечима, — Я ще не встиг випити кави, і взагалі,  — зиркнув він на настінний годинник, — Зараз у мене обід, вільний час, окей?

Голова у дверях похмурилася удруге, мовляв, що ти взагалі мелеш, чуваче? Двері з гуркотом закрилися, і Святослав полегшено видихнув. Задоволено підхопив чашку з кавою, і всівся за свій робочий стіл. Гаряча гірка рідина приносила йому неймовірне задоволення, і він мимоволі закочував очі. 

Святослава в офісі називали сухарем. Не тільки через те, що він був худим, але й тому, що він був не менш сухим на емоції. Здавалося, що ні що не може вибити його з рівноваги. Урізали зарплату …ну він просто мовчки знизує плечима. Пожежа — та байдуже, адже він ще не пив кави у свою недовгу обідню перерву! Тож поки він це не зробить, звідси не евакуюється! 

Тим часом поки всі люди мчали з приміщення офісу, якась нестримна дівиця рвалася всередину приміщення. Здавалося її ніхто і ніщо не зупинить. Навіть якби торнадо було перед нею, вона все одно б йшла вперед. Дівчина сама була ще тим торнадо і могла знести будь-кого. 

— Ви куди? — запитала дівчину та сама ж голова (тіло абсолютно точно було при ній…ну при тій голові), що тільки що навідувалася до Святослава. 

— Вперед! — войовничо відповіла дівчина, відпихаючи тіло голови в бік, щоб пройти. 

— Але ж евакуація? — розгублено заперечили.

— От і евакуюйся…, — буркнула, — З очей моїх подалі, — додала злісно, — Ще скажи мені, а де тут у вас кабінет головного редактора? — на мить зупинила тіло з головою дівчина схопивши останнє за руку.

— На…на…, — розгубилася чоловіча голова, в якої здається й тіло обм'якло і мало всі шанси таки відвалитися.

— Ти що заїкаєшся? 

— Ні, ні…ви просто мені на ногу наступили.

— А вибач..це я так, щоб не втік поки відповідь не даш. То де його кабінет? 

— На…на другому поверсі.

Дівчина відпустила свою “жертву” і понеслася вперед. Аріна була пишною дівчиною, десь так кілограмів під сто (пір'я, а не камінців), а може й більше. Уточнювати в неї ніхто не наважувався. Одним словом, торнадо в прямому і переносному значенні. І це “торнадо” було геть не в доброму гуморі! 

Нарешті Аріна знайшла потрібні двері й без стуку увірвалась всередину. Святослав лиш очима кліпнув і мовчки глитнув коричневу рідину. Ніякого спокою! Ну що знову? Хто знову?

— Ви головний редактор? — запитала Аріна втупившись у Святослава. 

— Я, — стримано відповів Святослав, піднімаючи чашку зі столу для нового ковтка гіркого напою. 

— Ага…— хитнула головою Аріна, взявши руки в боки, — Значить це ти той негідник, що образливо висловився про мою книгу, — випалила як на духу, з гуркотом закриваючи за собою двері. 

— Ну...а ви взагалі хто? — напрочуд спокійно запитував Святослав, — Що за дракон? 

— Хто?? — аж похмурніла Аріна звівши брови на переніссі. 

— Чи точніше дракониха, влетіли сюди без запрошення. Взагалі не здивуюся якщо це ви пожежу влаштували, бо ви, бачу, вогнедихаюче створіння. Взагалі чого сюди влетіли, і як тільки помістилися? — все це Святослав говорив таким монотонним голосом, що це не було схоже ні на грубість, ні на жарт. 

А Аріна і дійсно відчула як загорілися у ній всередині нестримні вогники. Гляди навіть блискавки з очей посиплються. Підійшла впевненою ходою до столу. Гупнула по ньому своєю сумкою так, що аж чашка з кавою підскочила. І то добре, що лиш сумкою, бо якби своїм кулаком, то певно і сама б кавомашина підлетіла. 

— Слухай ти…тростина, — почала говорити дивлячись на худорляву постать, що зіщулилася перед нею, — Ти хочеш, щоб я тебе на двоє переломила, чи як? 

— Я думав ви прийшли мене з'їсти, — скрутився клубочком хлопець на кріслі.

— Пфф, — нависла над столом Аріна, — Супові набори не їм, боюся кістками вдавитися, — заявила, хруснувши своїми пальцями, над самим носом Святослава. 

— Жир ми не приймаємо…і ліпосакцію теж не робимо, окей – відповів, однією рукою тримаючись за крісло, іншою тягнучись до чашки з кавою. Ну не дадуть кави напитися, скоро гляди обід закінчиться! 

— Слухай сюди, розумнику, окей! Ти взагалі як таку посаду займаєш, якщо навіть жарти у тебе не смішні? – говорила Аріна, а Святослав лиш з байдужим лицем закочував очі, — Ти чого це мою книгу відхилив?

— Яку саме, — відпив кави парубок, — “Драконячі нальоти?” чи може “Як не почати їсти людей, коли їси усе підряд?” — пирхнув. 

— Угу…— протягнула Аріна, — “Як приготувати сухарики з черствого хліба” — випалила, але Святослав таки в душі посміхнувся. Смішний натяк, але його не вивести! — “Життя веселої товстушки” — зрештою пояснила дівчина. 

— Ааа…ви про цю? — зробив Святослав такий вигляд ніби вперше почув про таку, — Так вона ж нікому не цікава буде, — пояснив, сухо запиваючи все кавою, ніби сам боявся вдавитися від власних слів, — Банальна подача, сухий текст, зате дуже жирна дівчина, навіть любовної лінії немає! Одним словом таку нудятину ніхто не читатиме! 

— А знаєш що я тут подумала, може я тебе таки з'їм? 

— Ви ж тільки що сказали, що кістки не їсте, — пирхнув.

— Для тебе можу зробити виняток, - Аріна й сама не помітила, як перейшла на ти, --- Я взагалі ще не придумала, яка смерть для тебе влучніша — з'їдання чи розчавлення..ну якщо я так…ненароком на тебе впаду. 

— Слухайте, — роздратовано поставив каву на стіл Святослав, — Ваша книга…ну вона не для широкої аудиторії. Головна героїня, — крутив він носом, — Як би вам так сказати, не викликає захвату …і симпатії теж. Аж ніяк не хочу сказати, що вона прісна, враховуючи її то параметри, але ну вона явно не дотягує до друку. Навіть для самвидаву.