Розділ 3: Зашморг минулого

Клара швидко підняла уламки телефону й поклала їх на стіл. Її серце калатало так сильно, що здавалося, воно ось-ось вирветься з грудей. Холодний піт стікав уздовж спини, а в голові лунали слова: "Минуле тебе наздожене". Ці слова змусили її повернутися до того дня, який вона намагалася забути всі ці роки.

Вона відсунула штору, визирнувши у ніч. Місто було тихим, навіть занадто тихим. Лише далекі вогники ліхтарів нагадували про те, що десь там ще є життя. Але чому їй здається, що хтось спостерігає?

Вона обернулася до стола, де лежав злощасний лист. Поруч із ним — фото з незнайомцем, зроблене того ж дня. Клара взяла його до рук, уважно роздивляючись. Вона збільшила силует у телефоні, перш ніж він розлетівся на частини, і тепер знову бачила те, що змушувало її шкіру покриватися сиротами. Ледь видима фігура мала риси, які їй здавалися знайомими. Але звідки?

На світанку Клара вирішила повернутися до бібліотеки. Її ноги ніби самі несли її туди, де все почалося. Оскар був уже на місці, розставляючи старі книги на полицях. Побачивши її, він привітно кивнув.

— Ви ще тут? — здивовано запитав він. — Я думав, ви закінчили з репортажем.

Клара усміхнулася, намагаючись не видати хвилювання.

— Хочу зробити додаткові фото для статті, — відповіла вона, сподіваючись, що Оскар не помітить, як її голос злегка здригнувся.

Вона пройшла до тієї самої кімнати, де був знайдений лист. Здавалося, повітря тут було густішим, ніж у решті будівлі. Стіни, вкриті пилом часу, зберігали свої таємниці мовчазно, ніби насміхаючись із її спроб їх розкрити.

Клара підійшла до столу й оглянула його уважніше. Під шаром пилу виднілися подряпини, які складалися в якісь символи. Вона дістала блокнот і швидко замалювала їх. Це були старі латинські слова, але вона могла прочитати лише одне: "custos" — "страж".

— Ви щось знайшли? — голос Оскара змусив її здригнутися.

— Просто цікавий візерунок, — відповіла вона, закриваючи блокнот.

Оскар наблизився до неї, його погляд затримався на столі. Його обличчя на мить затверділо, а потім повернулося до звичного доброзичливого виразу.

— Це, напевно, залишилося від попередніх реставраторів, — сказав він, але в його голосі відчувався легкий натяк на нервозність.

Клара кивнула, але відчувала, що він щось приховує.

Ввечері вона повернулася додому, відчуваючи втому й тривогу. Вона знову перечитувала свої старі записи про ту саму справу, яка змусила її тікати. Невідомий чоловік, якого вона викрила у великій схемі відмивання грошей, зник після її останнього розслідування. Поліція не змогла знайти доказів його участі, але Клара була впевнена, що саме він керував усім.

Її думки перервав тихий стукіт у двері. Вона затримала дихання. Хто це міг бути так пізно? Вона підійшла до дверей і, не відчиняючи, запитала:

— Хто там?

— Кур’єр, — відповів чоловічий голос.

Вона зітхнула з полегшенням, але все одно відкрила двері обережно. На порозі стояв чоловік у формі кур’єра, тримаючи невеликий пакет.

— Це для вас, пані, — сказав він, передаючи їй коробку.

Клара забрала її, але, глянувши на кур’єра, помітила, як його очі затрималися на ній довше, ніж це було потрібно. Він швидко пішов, навіть не дочекавшись підпису.

Клара зачинила двері й поставила коробку на стіл. Вона відкрила її обережно. Усередині був лише ще один лист. Ті самі чорні чорнила, той самий стиль.

"Це тільки початок. Ти знаєш, куди йти далі."

На дні коробки вона знайшла ключ. Звичайний металевий ключ із вигравіруваним номером.

Клара зрозуміла, що це було. Привид із її минулого грав із нею. І тепер вона повинна була відповісти на його виклик.