Розділ 2: Тіні минулого

Клара все ще тримала камеру, бездумно перемикаючи знімки. Здавалось, незнайомець просто розчинився в повітрі. Вона провела пальцем по екрану, збільшуючи останнє фото. Фонтан, скульптури, сонячне світло — все було на місці. Але там, де він щойно стояв, залишилося щось дивне, ніби розмитий силует. Їй здалося, що це лише відблиск чи дефект камери, але цей силует мав обриси людської фігури.

Задзвонив телефон, розриваючи тишу її думок. Це був редактор місцевої газети — привітна жінка, яка завжди починала розмову з запитання про погоду.

— Клара, ти вже на площі? Як там усе виглядає?

— Так, усе чудово. Зробила кілька фото, почну писати статтю після обіду, — відповіла Клара, намагаючись звучати буденно.

— Прекрасно. І ще одне... — голос редакторки змінився, став трохи серйознішим. — Ти пам’ятаєш, що сьогодні вночі в нас буде репортаж про стару бібліотеку? Тобі зручно буде туди з’їздити? Кажуть, там щось цікаве сталося.

Клара погодилася, хоча її дещо насторожило те, як редакторка обрала слова. "Щось цікаве" у цьому тихому містечку зазвичай означало відчинене вікно чи бездомного кота, що забрався до когось у дім. Але все одно це було краще, ніж писати про благодійний вечір.

До старої бібліотеки вона прибула вже під вечір. Будівля, яку давно перетворили на архів, виглядала моторошно в тьмяному світлі ліхтарів. Тяжкі дерев’яні двері були відчинені, і, заходячи всередину, Клара відчула прохолодний подих старого каменю.

— Ви Клара? — її зустрів чоловік у костюмі, з виглядом типової людини, яка проводить занадто багато часу за паперами. Він простягнув руку. — Мене звати Оскар. Я куратор цього місця. Ви з газети?

— Так, — відповіла вона, тиснучи його долоню. — Мені сказали, що тут сталося щось незвичне.

Оскар провів її коридором, заваленим старими книжковими полицями, і, зупинившись біля дверей у маленьку кімнату, сказав:

— Ми знайшли це вчора.

На столі лежав конверт із пожовклим папером, на якому був напис від руки. Клара не могла зрозуміти, чому цей лист викликав таку увагу. Вона нахилилася, щоб краще роздивитися, і помітила, що почерк здається знайомим.

Руки почали тремтіти, коли вона взяла лист. Відкрити його було нелегко, але те, що вона прочитала, змусило її кров застигнути.

"Я знаю, що ти ховаєшся, Клара. І я ближче, ніж ти думаєш."

Підпису не було, але вона знала, хто це написав. Її минуле, здається, знову знайшло шлях до неї.

— Ви знаєте, хто це написав? — запитала вона Оскара, намагаючись приховати своє хвилювання.

— Лист просто з’явився на столі вчора ввечері. Ми не знаємо, хто його залишив.

Клара кивнула, намагаючись виглядати спокійною. Але в голові запаморочилось від думок. Чому це сталося саме тут? Як він знайшов її?

Вночі вона не могла заснути. Лист лежав на столі поруч із камерою. Вона розглядала його знову і знову, сподіваючись знайти хоча б якийсь слід, але папір був звичайним, а чорнило — не залишало жодних зачіпок.

Її телефон задзвонив знову. На екрані з’явився номер, якого вона не впізнала. Вона взяла слухавку, серце калатало.

— Алло? — запитала вона, намагаючись звучати твердо.

— Я попередив тебе, що минуле тебе наздожене, Кларо, — голос у слухавці був низьким, холодним і безжальним.

Клара впустила телефон, і той розлетівся на частини. Вона знала, що більше не може ігнорувати свого переслідувача. Але хто він? І чому він знову тут?