РОЗДІЛ 8

УЛЬЯНА.

Через певний час прийшла мама, тихо  сіла біля мене і я перша почала говорити:

• все добре?
• так доню
• ну добре..
• а ти як доню?
• якщо чесно не дуже..
• через Кирила? невже поки мене не було, лікар щось казав?
• ні, Кирило без змін, все добре..  і лікаря не було 
• тоді що сталося?
• серйозного нічого, лише продовження проблем 
• а точніше?
• приходив Поляков..
• сюди???
• так..
• а звідки він дізнався, де ти?
• все дуже просто, доклали йому все!
• невже він.. 
• так він слідкує за кожним кроком нашої родини мамо..
• жартуєш?
• нажаль  ні…
• якщо чесно я в шоці
• я також 
• і що хотів? 
• все теж, знову діставав зі своєю пропозицією…
• але ж зараз недоречний час..
• отож, я йому  це  сказала..
• і що він?
• йому плювати, якщо чесно мамо… плюс он бачиш він навіть  поставив  охорону біля палати Кирила..
• навіщо?
• про всяк випадок, щоб не завершити почате аварією
• тобто це був замах?? Кирила хотіли вбити?
• ну по словам Полякова - так
• і що тепер до Кирила не можна заходити?
• можна, не хвилюйся нам і медичному персоналу можна, просто чужих і підозрілих пускати не будуть
• і що тепер робити?
• тобі нічого, а в мене більше вибору немає, щоб захистити вас всіх я маю вийти за нього заміж, проти своєї волі… - сказавши це я схилилась на коліна, накривши обличчя руками
• мені дуже жаль доню, але ж ти розумієш..
• розумію… - тихо відповіла я, на що вона  гладила рукою  мене по спині, і наступила гробова  тиша. і тому  я сказала:
• мені час іти..
• я думала ти залишишся зі мною до ранку.
• я теж так думала, але Поляков наполіг відвезти мене додому ОСОБИСТО, тому що нам нічого тут робити з тобою вдвох, і я так думаю він знову хоче поговорити про ТУ справу, як кажуть добивати мене   
• гаразд, тоді йди
• якщо щось зміниться, дай знати мамо
• добре
• бувай мамо
• бувай Ульяно, і будь з ним обережна
• буду..

      І я піднялася, вона теж, ми мовчки обнялись, я взяла сумочку, піджак і пішла, не знаючи що на мене чекає, і чого чекати від Полякова. Хто знає що йому може прийти в голову. Хоча сподіваюся все буде спокійно. Я йшла немов на голках, мене трясло немов від лихоманки, ноги були ватні, було таке враження що я йшла не до машини, а на власну страту. Я вже навіть уявляю як я йтиму в РАЦС з ним  розписуватися, до речі одягати білу сукню звичайно не буду.  Це ж буде не весілля, а похорон мого щастя, яке я ніколи вже не знайду, і не буду щаслива з тим кого буду любити, що ж мабуть така моя доля. Жити в золотій клітці, мати все, але не мати власної свободи і щастя, за дітей  я взагалі мовчу. Що ж про це думати зараз не хочу, я хочу додому в своє ліжко, і щоб мене ніхто не чіпав. Так повільно як тільки могла, навіть повільніше черепахи, немов йшла по розжарених камінцях відтягувала момент зустрічі з ним, коридор закінчився. 

     Вийшла на вулицю, там далі за ворота, і на парковці побачила його біля машини, з суворим виразом обличчя, немов я вже встигла щось зробити щоб йому не догодити. Капець не встигли ще одружитися а він вже чимось незадоволений! мда.. буде веселе у нас сімейне життя. Кожен сам по собі, але свобода буде лише у нього… Навіть не знаю як я все це витримаю.