РОЗДІЛ 8

УЛЯНА.

Через певний час прийшла мама, тихо  сіла біля мене і я перша почала говорити:

• все добре?
• так доню — відповіла вона, намагаючись здаватися спокійною, хоча її очі видали тривогу.
• ну добре..
• а ти як доню?

Я затамувала подих, намагаючись знайти правильні слова.

• якщо чесно не дуже..

Мама здригнулася, ніби її кольнули голкою.

• через Кирила? невже поки мене не було, лікар щось казав?
• ні, Кирило без змін, все добре..  і лікаря не було 
• тоді що сталося?

Я відвернулася, стискаючи руки до болю

• серйозного нічого, лише продовження проблем 
• а точніше?
• приходив Поляков..

Мама розплющила очі, немов не могла повірити у те, що почула

• сюди???
• так..
• а звідки він дізнався, де ти?
• все дуже просто, доклали йому все! - з сумом і злістю сказала я
• невже він.. 
• так він слідкує за кожним кроком нашої родини мамо..
• жартуєш?
• нажаль  ні…

Мама замовкла, її обличчя спотворилося від шоку.

• якщо чесно я в шоці!
• я також ..
• і що хотів? 
• все теж, знову діставав зі своєю пропозицією…
• але ж зараз недоречний час..
• отож, я йому  це  сказала..
• і що він?
• йому плювати, якщо чесно мамо… плюс он бачиш він навіть  поставив  охорону біля палати Кирила..
• навіщо?
• про всяк випадок, щоб не завершити почате аварією

Мама поблідніла, її голос задрібнився

• тобто це був замах?? Кирила хотіли вбити?
• ну по словам Полякова - так
• і що тепер до Кирила не можна заходити?
• можна, не хвилюйся нам і медичному персоналу можна, просто чужих і підозрілих пускати не будуть
• і що тепер робити?

Я опустила голову, відчувши, як холод пробирається до самої душі.

• тобі нічого, а в мене більше вибору немає, щоб захистити вас всіх я маю вийти за нього заміж, проти своєї волі… - Сказавши це, я схилилась на коліна, накривши обличчя руками. Моє серце билося, наче воно хотіло вирватися з грудей
• мені дуже жаль доню, але ж ти розумієш..
• розумію… - тихо відповіла я, на що вона гладила мене по спині, намагаючись передати хоч трішки тепла. Гробова тиша огорнула нас, наче темна хмара, і тому  я сказала:
• мені час іти..
• я думала ти залишишся зі мною до ранку.
• я теж так думала, але Поляков наполіг відвезти мене додому ОСОБИСТО, тому що нам нічого тут робити з тобою вдвох, і я так думаю він знову хоче поговорити про ТУ справу, як кажуть добивати мене   

Мама кивнула, її очі наповнились слізьми.

• гаразд, тоді йди
• якщо щось зміниться, дай знати мамо
• добре
• бувай мамо
• бувай Уляно, і будь з ним обережна
• буду..

      І я піднялася, вона теж, ми мовчки обнялись, я відчувала як її руки тремтять. Мовчки взяла сумочку, піджак і пішла, не знаючи що на мене чекає, і чого чекати від Полякова. Хто знає що йому може прийти в голову. Хоча сподіваюся все буде спокійно. Я йшла немов на голках, мене трясло немов від лихоманки, ноги були ватні, було таке враження що я йшла не до машини, а на власну страту. Я вже навіть уявляю як я йтиму в РАЦС з ним  розписуватися, до речі одягати білу сукню звичайно не буду.  Це ж буде не весілля, а похорон мого щастя, яке я ніколи вже не знайду, і не буду щаслива з тим кого буду любити, що ж мабуть така моя доля. Жити в золотій клітці, мати все, але не мати власної свободи і щастя, за дітей  я взагалі мовчу. Що ж про це думати зараз не хочу, я хочу додому в своє ліжко, і щоб мене ніхто не чіпав. Так повільно як тільки могла, навіть повільніше черепахи, немов йшла по розжарених камінцях відтягувала момент зустрічі з ним, коридор закінчився. 

     Вийшла на вулицю, там далі за ворота, і на парковці побачила його біля машини, з суворим виразом обличчя. Немов я вже встигла щось зробити щоб йому не догодити. “Капець не встигли ще одружитися, а він вже чимось незадоволений! - подумала тихо я. Я так розумію весело у нас сімейне життя. Кожен сам по собі, але свобода буде лише у нього… Навіть не знаю, як я все це витримаю.