Глава 18

- Тільки не кажи, що ти знову вляпався в чергові неприємності, - буркотливо промовила Тасмин, відповівши на дзвінок брата.

- Не думав, що ти такої кепського думки про мене, сестричко, - ображено озвався Таннари.

- Ну, звичайно ти просто так мені не дзвониш, - невимушеним тоном відповіла Тасмин.

- Якщо я почну дзвонити без приводу, ти скажеш, що занадто набридливий, - зазначив брат.

- Гаразд, я тебе зрозуміла, - усміхнулася Тасмин. – Викладай чого треба.

- Є дещо цікавіше неприємностей, - інтригуючи, мовив Таннари.

Він коротко виклав сестрі, що з ними сталося.

- Звучить заманливо, - відповіла Тасмин, вислухавши брата. – Але на жаль, зараз приїхати не можу. На відміну від вас я зайнята справами, а не вештаюся лісом.

- Яка твоя пропозиція?

- Думаю, до післязавтра храм ваш нікуди не втече, - розсудила Тасмин. – Звільнюся і навідаюсь до вас. Раніше ніяк.

- Добре, - зітхнув Таннари. – Але якщо раптом раніше звільнишся, відразу скачи до нас.

Поки Таннари спілкувався по телефону з Тасмин, Аніка одягалася. Тяжкість браслета відчувалася в кишені, і рука мимоволі тягнулася до нього. Знахідка так і манила до себе. Хотілося, відмивши від бруду, розглянути її детальніше. Поглядаючи на чоловіка, Аніка роздумувала, як сказати про дивну знахідку. Дочекатися повернення додому або відразу розповісти? Як підібрати підходящий момент? Адже якщо стане темнити, запідозрить недобре і пристане з розпитуваннями, як вже бувало. Нелюдь все-таки. Обманювати перевертнів вона не вміла. Поки що. Чомусь не залишало передчуття, що Таннари не схвалить її вчинок.

- Ну що, домовилися? – запитала Аніка, коли Таннари відключив телефон.

- Вона зможе тільки післязавтра приїхати, - повідомив він.

- Думаю, за день храм нікуди не подінеться, - з усмішкою мовила Аніка, помітивши його засмучений вигляд.

- Вона сказала точно так само, - промовив Таннари з посмішкою. - Я подібними речами особливо не цікавився, але навіть мені не терпиться вивчити його. Така знахідка цінна у всіх значеннях. Як він тут опинився? Чому жодна зі зграй не володіє цією територією? Хто з нашого народу проживав тут? А якщо ти живеш в цих краях не випадково? Питань безліч.

- Ось міркування на мій рахунок вже починають мене лякати, - стурбовано відкликала Аніка, щулячись. – Раптом ще той мрець з саркофагу за мною прийде?

Таннари помітив відвертий переляк дружини і з серйозним виглядом заявив:

- Не переживай, я не дозволю образити тебе ні живим, ні мертвим.

- Ага, за свої слова ти відповідаєш, - з посмішкою нагадала Аніка.

І Таннари з відповідною посмішкою ствердно кивнув. У цьому моменті Аніка вловила можливість розповісти про знахідку. Думки про можливості переслідування з боку господаря саркофага змусили задуматися.

- Тоді обіцяй, що не будеш кричати, якщо я щось покажу.

- І що ти хочеш мені показати? - насторожився Таннарі.

Веселість враз випарувалася, а на обличчі відбилося неприховане занепокоєння. І він почав оглядати свою вовчицю, припустивши, що вона поранилася.

- Ти поранилася?

- Спочатку обіцяй, що не будеш сердитися і кричати, - зажадала Аніка.

Таннарі втупився на неї сердитим поглядом, тоді як вона дивилася на нього, безневинно кліпаючи віями.

- Добре, обіцяю, - здався він і зажадав: - Показуй вже.

Аніка сунула руку в кишеню кофти і дістала знайдений браслет. Простягнула до чоловіка кулак і розтулила, демонструючи знахідку.

- Що це?

- Схоже на браслет, - відповіла Аніка і поспішно додала: - Я знайшла це.

- Бачу, що схоже на браслет. Де ти його знайшла?

- На стежці.

- На стежці чи в храмі? - вимогливо запитав Таннарі, сердито насупившись.

- На стежці в лісі, - настійно повторила Аніка і уточнила: - Біля храму... коли збиралася перетворитись на вовчицю.

Перевівши погляд з браслету на дружину, Таннарі недовірливо примружився:

- Точно в лісі?

- Ти мені не віриш? - Аніка ображено надула губки і обвинувальним тоном продовжила: - Я ж весь час була з тобою. А потім ти втік вперед, залишивши мене саму. А це, - вона вказала на браслет в долоні, - саме мені під руку потрапила. Ось я і вирішила забрати.

Вираз вовка з гнівного змінився на винуватий. Її звинувачення цілком справедливі: він втік вперед, не подумавши про неї. Але ж могла попастися в додаткові неприємності, провалившись ще куди-небудь. Виявлення храму сплутало думки, відсунувши все інше на задній план, навіть власну вовчицю.

- Прости, все змішалося в голові, - він винувато опустив голову. - Я не повинен був залишати тебе.

- Нічого страшного, - кивнула Аніка і додала: - Вовки мене не з'їли.