Глава 31

Акелан повів син з підвалу на другий поверх. До цього часу Наіра і Тасмін проводили доктора Егарі в медичну кімнату і чекали їх біля дверей кімнати.

- А де Аніка? - з наростаючим занепокоєнням запитав Таннарі, побачивши лише матір і сестру.

- Вона в кімнаті, - якомога спокійніше відповіла Наіра і поманила сина за собою.

Таннарі вважав, що відбувається, як можливість спокійно попрощатися перед від'їздом. Акелан підвів його до дверей і підштовхнув вперед. Він зайшов слідом за матір'ю в їх з Анікою кімнату.

- Що відбувається? - запитав він, відчувши недобре. - Де Аніка?

- Вона тут, - Наіра вказала на ліжко. - Спить.

- Спить? - здивовано запитав Таннарі, підходячи. - Чому не будете? Сюрприз вирішили зробити?

Він прямо подивився на матір, але вона винувато відвела погляд.

- Не можемо, - зізналася Наіра. - Пробували збудити, але вона... не прокидається.

Таннарі глянув на кохану. Очі закриті, груди розмірено піднімалася і опускалася. Бліда на обличчі, але зі спокійним виразом, лежала зовсім нерухомо.

- Що ви з нею зробили? - з завмерлим серцем він підбіг до ліжка.

Приклав долоню до чола, провів по щоках.

- Аніко? - покликав він. - Сонечко, прокинься.

Взяв за руку. Вона виявилася незвично холодною. Знову помацав лоб і щоки.

- Чому вона така холодна? - він глянув на матір.

- Не знаю, - відповіла Наіра. - Може тому, що довго спить. Уві сні температура знижується. Ми і лікаря викликали. Він сказав, що фізично з нею все добре. Сказав лише, що спить глибоким сном.

- Що ви з нею зробили? - обвинувальним тоном запитав Таннарі. - Я ж просив подбати. Невже це так складно було?

- Думаю, вона вчора перехвилювалася – виправдовуючись, відповіла мати. - До того ж розставання з тобою позначилася. Ось я і вирішила, що твоя присутність допоможе їй прокинутися.

- Це батько винен? - підвівшись з ліжка, гнівно випалив Таннарі. - Він з нею щось зробив? Він чіпав її?

Тліюча іскорка гніву спалахнула бурхливим полум'ям. Таннарі подивився поглядом, що палахкотів люттю, на двері, за якими знаходився ймовірний кривдник. І плювати, що він його батько і ватажок зграї. Молодий вовк хотів розплати за свою вовчицю. З глухим гарчанням він кинувся до дверей.

- Ні! - відповіла Наіра, загородивши йому дорогу. - Він не чіпав її. Я від неї не відходила після того.

- Ти захищаєш його, - не вірив їй син. - Напевно, він покарав її, коли пішли від мене.

- Ні-ні, - грізно рикнула на нього мати, упершись руками в груди. - Невже ти думаєш, що він такий дурень і настільки безсердечний?

Піддавшись натиску матері, Таннарі відступив.

- А хіба ні? - ображено промовив він. - Він досі не вважає її гідною мені парою. Він повівся з нею зрадницьки. Вона безстрашно боролася з вампіром. Але не очікувала, що той, хто повинен захищати, накинутися на неї. Він налякав її. Вона і так на кораблі свідомість втрачала.

- То не лякай її ще більше. Перестань гніватися, - закликала Наір. - Вона відчуває твій гнів. Заспокойся і побудь з нею.

Таннарі косо глянув на матір.

- Можеш залишити нас?

- Так, звичайно, - Наіра розуміюче кивнула і пішла до дверей. - Тільки...

- Не бійся, - випередив він, - я не збираюся втікати.

Мати пішла. Таннарі розглядав умиротворене обличчя Аніки. І без того світла шкіра виглядала неприродно блідою. Просвічувалися сині прожилки. Губи стали блідо рожевими. Він ніжно провів пальцями по щоці, поправив руді пасма. Вона виглядала такою вразливою. Його серце стискалося від болю при думці, що не міг бути поруч весь час, що дозволив нашкодити. Він підняв її і притиснув до себе. Кохана лежала на руках, немов безвільна лялька, як при ритуалі звернення. Роздільними пробули трохи більше дня, а здавалося пройшла ціла вічність.

- Сонечко, я з тобою, - прошепотів він на вухо. - Нас ніхто не розлучить. Все буде добре.

Він цілував її і гладив, намагався зігріти своїм теплом. Знову цілував і кликав. Час минав, а вона не подавала ознак свідомості. Відчай наростав. Він відганяв думки, що батько так міг нашкодити їй.

- Повернись до мене, моє руде сонечко. Я не хочу проходити через це випробування без тебе.

В голові крутилася одна божевільна думка: спробувати розбудити ричанням. Відхиливши голову дівчини на сторону, він прихопив зубами основу шиї. Загарчав найніжнішим і чуттєвим риком.

Раптом Аніка різко вдихнула, ніби виринула з-під води. Вчепилася руками в Таннарі. Він відпустив її шию і притиснув до себе сильніше. Не міг повірити в щастя, що відчайдушний задум спрацював.

- Тихо-тихо, - радісно промовив він на вухо. - Все добре. Я з тобою.

- Я чула, як ти кликав мене здалеку. Це сон? - тихо запитала Аніка, не розплющуючи очей.

- Ні, сонечко. Я насправді з тобою.