Глава 7

В порт міста на узбережжі, де швартувалася яхта, вони прибули після обіду. Довгі збори, суперечки і обговорення зайняли весь ранок, а дорога до узбережжя зайняла три години. Незважаючи на початок осені, місто залишалось жвавим, наповнене приїжджими любителями моря.

Повітря наповнював запах моря, мокрого піску, риби та водоростей. Чуйний вовчий нюх вловлював різноманітність приємних і неприємних запахів. Але вовки намагалися не помічати неприємні. Слух пестив шум хвиль, крики чайок, гул моторів морських суден.

Аніка вийшла з автомобіля, і Таннарі вказав на найбільшу з яхт на причалі.

Білосніжна трипалубна красуня височіла над іншими суднами подібного типу, що виглядали на її тлі дешевими катерами.

Дівчина вражено розглядала розкішне диво-судно, що погойдувалось на хвилях. Нічого подібного вона раніше не бачила, хіба що на картинці. Хотілося скоріше побачити його зсередини.

- Якщо хочеш, біжи на борт, - сказав їй Таннарі, - а я тут з речами розберуся.

Аніка, радісно усміхаючись, пішла по причалу до трапу, опущеного з яхти. Тасмин залишилася з братом, стежачи за тим, щоб він з водієм нічого не забули.

Підходячи, Аніка прочитала назву і дуже здивувалася. На яхті красувався напис «Вовча магія». Піднявшись по трапу на борт чудового судна, вона захоплено перевела подих. Раніше вона ніколи не плавав на кораблях, за винятком декількох екскурсійних поїздок на катерах. Пройшовши трохи вглиб судна, зіткнулася з чоловіком у формі. Окинувши його швидким поглядом, збагнула, що це повинен бути капітан.

- Вибачте, - посміхнулася вона, - ви, напевно, капітан.

- Так, - з суворим виглядом кивнув чоловік середніх років. – А ти як сюди потрапила, дівчинка?

- По трапу, - здивовано відповіла Аніка, вказуючи назад.

- Я про те, хто дозволив тобі сюди підніматися, - уточнив капітан, насупившись. – Ти випадково адресою не помилилася?

Аніка сторопіла від такого прийому і розгубилася. Може, вона не так зрозуміла Таннарі і не туди зайшла.

- Вона не помилилась, - за її спиною раптом намалювався чоловік-перевертень.

- Господарю, - схвильовано мовив капітан і схилився в поклоні.

Аніка озирнулася на Таннарі і побачила його холодний погляд, яким він дивився на капітана.

- Я не зрозумів, а де Браборсон? – запитав Таннарі.

- На жаль, він не зможе піти з вами в це плавання, - відповів капітан. – У нього виникли проблеми в сім'ї, і мене викликали замінити його. Я – Росенбер.

- Погана ж з тебе підміна, - крижаним тоном відчитав капітана молодий спадкоємець. – Це моя дружина. Стався до неї, як годиться.

- Звичайно, - квапливо відповів капітан, схиливши покірно голову, і в своє виправдання промовив: – Прошу вибачення, подумав, що хтось із людей помилився. Мене не попередили про вашу дружину.

- Те, що у неї немає іклів, - роздратовано промовив Таннарі, - ще не значить, що вона людина. Зовсім нюх загубив?

- Вибачте, - не піднімаючи голови, відповів капітан - у морі нюх мало чим допомагає. Усюди пахне морем. Перестаєш на нього звертати увагу.

- Тоді не забувай тренувати його на суходолі, - фиркнув Таннарі.

- Гаразд-гаразд, - втрутилася Аніка. – Не треба нікого лаяти. Він же не знав. Потрібно було всім разом прийти, а я поперлась вперед.

Таннарі схилився до Аніки і легенько ущипнув її за бік. Дівчина здригнулася і глянула на нього. Погляд хлопця був більш ніж красномовним.

- Ну, що ти, люба, - стримано промовив Таннарі, - я нікого не лаю, а всього лише доводжу до відома.

- Добре, - тихо відповіла Аніка, розуміючи, що не туди влізла.

- А зараз капітан люб'язно покаже нам наші каюти, - Таннарі широко посміхнувся їй.

- Звичайно, сер, - відкликнувся капітан Росенбер. - Йдіть за мною.

Вони пройшли вглиб яхти, і капітан показав їм каюту. Поки вони оглядалися, з'явилася Тасмін з водієм, що несли багаж. Її каюта розташовувалася по сусідству.

- Ви влаштувалися вже? - поцікавилася Тасмін, заглянувши до них у відчинені двері.

- Тільки влаштовуємось, - посміхнувся Таннарі сестрі, пнув ногою сумку на підлозі.

- Коли відчалюємо? - запитала вона брата.

- Це у капітана спитай, - знизав плечима хлопець.

Вона махнула їм на прощання і пішла до себе. Таннарі закрив за нею двері і підійшов до Аники.

- Можна я попрошу тебе, - тихо сказав він, дивлячись на неї.

- Про що? - насторожено запитала дівчина.

- Якщо я когось лаю, то не втручайся.

Аніка розгублено закліпала.

- Гаразд, не буду, - відповіла вона.

Відійшовши від нього, Аніка зайнялася розпакування спортивної сумки, що їм принесли, поставивши на ліжко. Таннарі постояв з хвилину, спостерігаючи за нею.