Глава 13

— Я про це нічого не знаю, але свого слугу обов’язково допитаю. Якщо бажаєте, то навіть у вашій присутності. Зрозумійте, якщо ви постраждаєте, то це лише загострить конфлікт між нашими країнами. Це влаштував хтось, хто бажає розпалення ворожнечі. Вам варто було одразу все розповісти, — у голосі принца відчувався докір.
— Я боялася, — Еліна повернулася й зосередила погляд на сталевій масці. Їй хотілося побачити обличчя принца. Нехай потворне, пошрамоване чи взагалі відсутнє, але бажала дізнатися, що приховує цей чоловік. Він нахилився та, наче випитує таємницю, тихо поцікавився:
— Настільки, що позбулися Зірії? Один з жреців бачив, як ви поклали вінок у капюшон своєї дуеньї. Він німий і поки спустився з балкона, ви втекли.
Еліні стало соромно за свій вчинок. Їй не хотілося, щоб Зірія постраждала, але нічого кращого для втечі не вигадала. Темні очі чоловіка пропалювали поглядом та вимагали зізнатися у всьому. Вони манили, заворожували, затягували у каламутну безодню. Дівчина боялася казати правду, проте Давіан чекав пояснень. Ніби відтягуючи невідворотну мить, Еліна поправила плащ:
— Вона не бажала, щоб я поверталася до Нубирії. Припускала, що ви навмисно заховали Тайвіна і звинувачуєте нас у його зникненні.
— Дивне припущення. Навіщо нам укладати угоду, яку не збираємося виконувати?

— Я, я…, — Еліна задихалася й не могла привести думки до ладу. Близькість чоловіка хвилювала і їй не вистачало слів. Вона насупила брови та сподівалася здаватися грізною, — а навіщо ви відкрито принижуєте мене та ставитеся не як до принцеси?
— Визнаю, я дещо погарячкував. Але спіймавши слід Тайвіна у королівській кареті Нубирії, я оскаженів. Гадав, саме ви викрали брата. Хотів, за будь-яку ціну дізнатися правду. Вчора, побачивши вас з Кларенсом, запідозрив у змові та зраді. Я ж бачив, як він цілував вашу щоку.
Еліна спіймала нотки докорів у голосі принца. Здригнулася при згадці про неприємний поцілунок. З цими зізнаннями прокралася думка, що Давіан уміє відчувати. Можливо його серце не черстве та безжальне, а зранене, з кількома сталевими прошарками захисту. Маска на його обличчі приховувала емоції, але в очах бушував океан. Дівчина кивнула:
— Так, але тільки як брат. До речі, ви правильно помітили — він цілував, не я. Повірте, для мене це теж виявилося несподіванкою.
Еліна поглядом окреслила маску зі стиснутими губами. Їй захотілося дізнатися смак поцілунків Давіана. Несподівано для себе вона зняла рукавичку і пальчиками потягнулася до холодної маски. Обвела сталеві вуста, щоки, доторкнулася до носа, намагалася уявити справжнє обличчя чоловіка. Схопила за бороду та потягнула доверху. Встигла помітити коротку щетину й чоловік перехопив її руку, не дозволяючи зняти маску.
— Я нікому не дозволяю торкатися маски, – Давіан сказав це спокійно та насунув свій грим на бороду. Набравшись сміливості, дівчина потягнулася до нього, зарила пальці у темне шовковисте волосся:
— Чому? Що ти приховуєш?
— Краще тобі не знати, — чоловік не намагався позбутися її дотиків. Навпаки, на мить блаженно заплющив очі та потягнувся до руки дівчини. Еліна пальцями перебирала волосся, під пальцями відчувала стрічки, на яких трималася маска. Хотілося їх розв’язати й нарешті побачити те, що так ретельно тримають у таємниці. Вона вдивлялася у його очі:
— Але я хочу знати. Впевнена, щоб ти не приховував, це не те через що варто ховати обличчя. Тебе приймуть будь-яким: і потворним, і вродливим, і пошрамованим. Не варто через когось заганяти себе під рамки. Якщо комусь не подобається, то нехай не дивляться. Ти унікальний і не варто цього соромитися. Всі люди по-своєму красиві, проте не всі здатні це побачити.
— Говориш так, наче зовнішність для тебе не важлива, — слова Давіана звучали з нотками смутку, — ти б змогла покохати потвору?
В його очах застиг біль. Хотілося зцілити чоловіка та забрати його страждання. Еліна припускала, що маска й справді приховує потворність. Зараз він не здавався їй зарозумілим нахабним принцом. Дівчина розгледіла в ньому щось людяне. Вона стиснула плечима:
– Не знаю, залежить від людини. Врода — тимчасове явище. Кожна людина старіє, згасає та втрачає колишню красу. Не бачу сенсу захоплюватися зовнішністю, якщо душа людини потворна.
— Ти перша, хто каже мені подібне. Ніколи б не подумав, що манірна принцеса, яка переодягається тричі на день, запевнятиме у такому, — Давіан опустив погляд та зосередив його на босих ногах дівчини. Без чоботів, лише у шкарпетках, Еліна встигла замерзнути. Чоловік потягнувся долонею до її ступні, — ти у своєму розумі? Чому не сказала, що ти без чобіт?
— Я гадала, ти бачив, – дівчина розгубилася, заховала руку у рукавичку.
Принц огорнув її ногу долонями та дарував дорогоцінне тепло. Він злегка стискав ступню, розганяючи кров. Відхилився та схопив іншу ногу. Без жодної краплі сором'язливості торкався її ніг, наче й так заведено. Його увага зігрівала та наповнювала серце теплом. Виявилося, принц може бути турботливим. Еліна з жахом зрозуміла, що їй подобається такий Давіан. Турботливий, ніжний, відвертий. Не розуміла у яку гру він грає. Поки остаточно не вимкнувся розум, вона завовтузилася:
— Чи не краще дати замерзнути ненависній принцесі? Може я захворію і помру. Здійсниться твоя мрія і ти позбудешся мене.
— Я не мрію позбутися тебе і зовсім не ненавиджу. Просто хочу знайти брата, — Давіан продовжував гріти її ноги, — зізнаюся, ти своїми витівками мене дратуєш, проте це не ненависть. Ще ніхто не змушував мене зняти маску.
— Ти гарно викрутився, — Еліна не стримала посмішки на вустах. Попри все, їй подобалася його винахідливість.
— Довелося. Я був впевнений у своїх словах.
— Не заключай парі, якщо не можеш виконати обіцяне.
— Я виконав, зняв маску. Я не винен, що через дим ніхто нічого не побачив.
Позаду почувся цокіт копит та скрип коліс. Їх наздоганяла карета. Еліна впізнала свій екіпаж і, всупереч здоровому глузду, засмутилася. Їй не хотілося пересідати до карети та прощатися з Давіаном. Цей чоловік відкрився для неї з іншого боку, кращого боку. Не бажала втрачати тонку ниточку довіри, яка утворилася між ними.