Глава 12

Еліна зробила крок убік. Чоловік заліз у карету й одразу натрапив на ховраха. Арні шипіла та виказувала ворожість. Розбійник замахнувся на неї:
— Цить, а то пущу твою шкірку на шапку.
Переконавшись, що у кареті й справді немає нічого цінного, чоловік вийшов на вулицю. Слідом за ним вибіг ховрах та занурився у пухнастий сніг. Не вбачаючи загрози, розбійник заховав меча у кобуру:
— Карета хоч і порожня, проте дорога. І коні породисті. Їх можна вигідно продати. Виштовхніть її з ями.
Еліна стояла осторонь та безпорадно спостерігала як розбійники штовхали карету та гнали коней. Зрештою, щойно колесо опинилося на дорозі, карету погнали вперед. Викрали. Дівчина стиснула тканину сукні в кулаках. З почуттям провини глянула на підстаркуватого кучера. Він стояв опустивши голову і здавалося, прирік себе на смерть. Еліна сподівалася, що їх відпустять, й вони зможуть пішки дійти до міста.
Розбійник підійшов до Еліни та хижо зіщулився. Простягнув меча, гостре лезо проникло під комір шуби. Серце дівчини забилося сильніше. Не хотілося вірити, що її чекає такий кінець. Вона не рухалася, заплющила очі й безпорадно чекала смерті. Чоловік одним різким рухом відрізав ґудзики шуби. Поглядом обвів стрункий стан та облизав пересохлі вуста:
— Не гоже відпускати таку красу. Знімай шубу, продамо. І рукавиці не з дешевих, і чоботи. Віддавай все.
— Але тут холодно, я не виживу, — Еліна сподівалася, що у його черствому серці знайдеться хоч крихта співчуття.
— А хто казав, що ти залишишся жива? Знімай, — розбійник гаркнув так, що у дівчини позакладало у вухах.
Вона позбулася шуби та рукавиць. Холод одразу огорнув тіло, прокрався під сукню, крижаними голками вчепився у шкіру. Розбійник закинув награбоване на коня:
— Чоботи.
Еліна зробила крок назад по рипучому снігу. Вона похитала головою:
— Будь ласка, залиште мені їх. Без них я відморожу ноги.
— На все воля Всевишнього, а я продам їх за пристойну ціну, — чоловік безжально зареготав, — знімай!
Еліна повільно зняла чоботи й ступила шкарпетками на сніг. Стопи пройняло холодом. Дівчина припустила, що вона помре або від холоду, або від меча. Проте розбійнику виявилося цього мало. Він уважно вдивлявся в її обличчя і наче вигадував нові катування. З хижим блиском в очах, провів пальцями вздовж вусів:
— А ти гарненька. Давно у мене не було вродливої жінки, а тим більше такої манірної, чистої, доглянутої, — він грубо схопив Еліну за талію та притиснув до себе. П'янким несвіжим подихом залоскотав обличчя, — не пручайся і може я поверну тобі чоботи.
Його рука полізла під сукню. Еліна пручалася, проте грубі дотики завдавали болю. Товсті пальці, наче штирі, вп'ялися у шкіру. Споглядаючи таке, кучер не витримав:
— Не смійте! Ви хоч уявляєте, хто перед вами?
— І хто ж? — розбійник не припинив своїх хтивих намагань проникнути під сукню та боляче шарпнув ногу. Інший розбійник тримав кучера за руки, обмежуючи його свободу, проте це не завадило йому зізнатися:
— Її Високість принцеса Мірелла Огкінс! Негайно відпустіть її, інакше вам цього не подарують.

— Принцеса і без супроводу? — розбійник забрав руки від дівчини. Розвернувся і зосередив зацікавлений погляд на кучерові, — гадаєш я у це повірю?
Еліна розуміла як це звучить не правдоподібно. Їй хотілося позбутися уваги розбійника й вона вхопилася за свій титул як за рятівну соломинку. Вона зробила крок назад та поправила сукню.
— Наш супровід залишився у столиці. Це повинен бути таємний візит.
— Аякже. Нічого, у мене принцеси ще не було. Ходімо, усамітнимося, — розбійник схопив її за руку та потягнув до лісу.
У грудях дівчини осів страх. Серце скажено калатало, а тіло тремтіло. Не хотілося позбавлятися невинності таким чином. Не тут, не зараз, не з брудним розбійником. Всі пручання Еліни завершилися фіаско. Чоловік волочив її у глиб лісу. Штовхнув та повалив на землю. Притиснув дівчину своїм тілом та не дозволяв поворухнутися. Щоками Еліни потекли сльози. Вона пручалася, дряпалася, але не виходило позбутися небажаних дотиків.
Раптом на спину розбійника стрибнув великий сніговий барс. Широкими лапами вчепився у плечі та прокусив шию. Чоловік закричав, відпустив Еліну, впав на сніг. Барс випрямився та грізно загарчав. Сріблястий окрас з чорними кільцями виблискував на сонці, трикутні вуха настовбурчилися, а жовті очі, окреслені чорними стрілками, загрозливо дивилися на розбійника.
Еліна підібрала сукню та сіла. Вона не знала як поводитися з хижаком. Боялася, що він накинеться на неї. Намагалася не робити різких рухів. Розбійник схопився за шию. Пальцями потекла кров. Він закричав та витягнув меча з кобури. Тремтячими руками наставив на тварину й очікував нападу. Барс не атакував. Зіщулив очі та сів, наче когось чекав. Розбійник підвівся і голосно вилаявся:
— Наволоч! Звідки тебе принесло?
Почувся звук від кроків кінських копит. З-за дерев з'явилися вершники, одягнені у форму королівських гвардійців. Вони оточили дівчину та розбійника і зовсім не заважали на барса. Звір продовжував сидіти та навіть не рухався. Один з гвардійців стрибнув на землю та наставив меча на чоловіка:
— Кидай зброю, вона тобі не допоможе.
— На мене напав барс, — розбійник опустив меча, — гляньте, он він сидить. До вас я не виказував ворожість.
— Це королівський барс. Ви звинувачуєтеся у нападі на принцесу.
Еліна прикусила губу. Не втекла. Принаймні, тішила думка, що її врятували від брудних рук розбійника. Стало зрозуміло чому барс її не чіпав. Явно навчений, не заподіяв їй шкоди.
Верхи на коні до них рухався чоловік у чорному з маскою на обличчі. У серці Еліни поселилася радість. Давіан її знайшов. Хоч чоловік і ставився до неї вороже, але зараз бачила у ньому свого рятівника. Спіймала на собі стурбований погляд принца. Він зістрибнув з коня:
— Схопіть розбійників, — наблизився до Еліни та простягнув руку, — ти не постраждала?
Дівчина стиснула його долоню і підвелася. Холод крижаними голками пронизував до кісток та окутав ступні. Вона похитнулася. Принц підтримав її, врятувавши від ганебного падіння. Еліна опинилася притиснутою до мужніх грудей чоловіка. Дівчина тремтіла та нагадувала тендітну квітку, котра коливається від сильного вітру.
— Вони вкрали карету і коней, — Еліна винувато опустила голову.
— До біса карету, — у голосі Давіана відчувалося роздратування. Він долонями охопив її обличчя та з хвилюванням поцікавився, — ти як?
— Я замерзла. Вони забрали мій одяг і взуття.
Не вагаючись, принц зняв з себе плащ та накинув на плечі Еліни. Дівчина закуталася у нього. Давіан підхопив її на руки та поніс до свого коня. Еліна обвила його шию долонями й дивувалася раптовому прояву турботи. Їй подобалося відчувати дотики принца на собі. Стало соромно через невдалу втечу. Чоловік йшов впевненим кроком:
— Зараз трохи зігрієшся. Твої кривдники отримають по заслугах, — глянув на порване декольте сукні, притиснув дівчину сильніше до себе, — вони не встигли тобі нічого заподіяти?
— Ні, барс з'явився вчасно. Він королівський?
— Він мій, — Давіан допоміг дівчині розміститися у сідлі, а сам примостився позаду та притиснувся до спини. Впевнено роздавав накази, — наздоженіть карету і схопіть розбійників. Ми повертаємося до палацу.