Глава 11

— Вирішили прогулятися містом, — з гордо піднятою головою, дівчина пройшла повз чоловіка та направилася до карети. Біля її ніг біг ховрах. Кларенс нахабно схопив дівчину за руку та зовсім не зважав на шипіння тварини:
— У такому випадку, я проведу вам екскурсію. Покажу визначні місця та затишні вулички.
Еліна висмикнула свою долоню з його колючого полону. Не бажала проводити час у товаристві Кларенса. Це зовсім не входило до її планів та могло все зіпсувати. Дівчина насупила брови:
— Не варто. Заради твоєї безпеки, я наполегливо рекомендую забути все, що було між нами. Краще нам взагалі не розмовляти.
— І як це ти собі уявляєш? – сестра з братом не розмовлятиме? Потрібно дотримуватися легенди, сестричко, — Кларенс наблизився та знову схопив руку дівчини. Він наче боявся, що вона втече та обрізав всі шляхи відступу. Аж до болю в кісточках, сильно стиснув долоню. Нахилився надто близько. Хриплим голосом, який віддалено нагадував шипіння змії, поцікавився:
— Як тобі вдалося обманути кристал? Ти можеш задурити голову усім, але я точно знаю, що насправді між нами було.
Його очі… сірі, холодні, суворі, обморожували кригою і здавалося він знав правду. Еліна намагалася не показувати як болять її пальці. Гордо задерла підборіддя та безстрашно дивилася у чорні крижини, якими здавалися його зіниці:
— Нехай це залишиться у таємниці. У мене є свої секрети.
— Герцогу Фрітчер! Як ви смієте? Негайно відпустіть принцесу, — слова Зірії прозвучали як рятівне коло для дівчини.
Кларенс невдоволено скривився та прибрав руки від Еліни. Він випростався й мав вигляд добре вимуштруваного воїна:
— Я спілкуюся зі своєю сестрою за якою безмежно скучив. Чув, ви зібралися до міста. Я з радістю вас супроводжу.
Еліну дратувало, що чоловік ніби не почув її слів і все одно наполягав на своєму. Вона підійшла до карети та демонстративно подала руку лакею:
— Дякуємо, але я вже казала, ми не потребуємо вашого супроводу.
Дівчина розмістилася на м'якенькому диванчику з оксамитовою обшивкою та чекала на Зір'ю. Вона сподівалася, що у чоловіка не вистачить нахабства проігнорувати її слова. Арні лягла поруч та округлила сині очиська. Слідом за нею вирішила дуенья і жінка сіла навпроти та невдоволено дивилася на свою підопічну, так ніби вона у чомусь провинилась. Поруч розмістилася служниця. Двері карети зачинилися й екіпаж вирушив дорогою. Елена раділа що їй вдалося позбутися нав'язливої уваги Кларенса. Зір'я поправила свою шубу з хутра лисиці:
— Що він хотів?
— Ви ж чули, супроводжувати нас, — дівчина стиснула плечима та вдивлялася у вікно карети.
— Будь з ним обережна. Там, де з'являється Кларенс, обов'язково щось трапляється.
Еліна і сама не прагнула товариства цього чоловіка. Проте він став для неї джерелом інформації й вона мала намір ним скористатися. Її лякала його увага. Судячи з усього, стосунки між ним та принцесою не припинилися належним чином. І хоч тепер вона вибудовувала товсті стіни між ними, але чоловік вперто маячив перед очима та бажав її товариства.
Вулиці міста виявилися просторими та розчищеними від снігу, який залишився на дахах будинків та окремими осередками лежав на землі. Сонце хоч і світило з неба, але мороз прокрадався під одяг. Служниця закинула дрова у топку, яка зігрівала карету.
Екіпаж зупинився посеред просторої площі, над якою височив храм. Масивні колони, довгі вузькі вікна, куполоподібний дах робили його величним. Зірія зневажливо фиркнула:
— Храм Велибога. Ми йому не поклоняємося. Нубирію захищає Богиня Арнекіза, вічний ворог Велибога.
— Навіщо богам ворогувати?
— Колись вони поділили між собою країни, які їм поклонятимуться. Але людей не влаштовував такий поділ. Норинія перша порушила договір та почала поклонятися Арнекізі. Велибог звинуватив богиню у переманюванні народу. Він розвалився і Норинію охопили масові пожежі. Проте Арнекіза послала дощ і загасила вогонь. Відтоді боги ворогують між собою.
Еліна здивувалася таким розповідям про місцеве божество. Вона вказала рукою на храм:
— Ми можемо зайти?
— Не варто, там одні безбожники.
— Ми ж не молитися їм ідемо. Я просто хочу подивитись, проте якщо у вас немає бажання, то я відвідаю храм одна.
Еліна стиснула повідець у руці направилася до храму. Позаду чула скрип снігу від кроків Зір'ї.
— Я не відпущу тебе одну. Це погана ідея.

Дівчина не зважала на невдоволення дуеньї. Впевнено зайшла до храму. У ньому нікого не було. По центру стояла велика статуя древньому богу. З його голови, наче змії, спадали довгі пасма волосся. Суворі риси обличчя, насуплені брови та спис у руці надавали йому войовничого вигляду. Навколо нього, на стовпоподібних п'єдесталах, стояли різні предмети. Перед статуєю, на сріблястому п'єдесталі лежав золотий вінець з прозорими кристаликами між листочками. Еліна зупинилася й потягнулася рукою до вінця. За спиною почула сердитий чоловічий голос:
— Не чіпайте! Не можна! Це святиня.
Дівчина розвернулася і побачила старця, який наближався до неї. Його сиве волосся спадало до вух, борода сягала грудей, а на синій довгій туніці підперезаній червоним поясом, звисав рубіновий кулон. Еліна відсмикнула руку назад та винувато опустила голову:
— Пробачте, я не знала.
— Як можна не знати про вінець Велибога? Він безцінний, — чоловік дмухнув на вінець, наче змітав пил, який посіяла Еліна. Зірія підійшла до вінця:
— Мабуть, ви не знаєте, але перед вами Її Високість принцеса Міррела Огкінс. Поводьтеся шанобливо.
— Принцеса? — жриць підозріло зіщулився, — я не помітив її діадеми.
— Ми з неофіційним візитом.
— Принцеса не принцеса, а до вінця торкатися не можна. У нас є інші речі Велибога, — чоловік розвернувся до інших п'єдесталів, — його золота виделка, люстерко, в яке дивився Велибог, гребінець, перстень…
Поки чоловік перелічував та вказував на речі бога, в Еліни з'явилася ризикована ідея. Сподівалася таким чином позбутися Зірії. Зважуючись на цю аферу, важко зітхнула. Обвела поглядом присутніх і переконалася, їхня увага належить жерцю. Дівчина схопила вінець до рук та закинула його у капюшон Зірії. Надіялася, що цього ніхто не помітив, адже вона позаду. Жрець закінчував перелік:
— Але цей вінець є безцінним, — чоловік вказав рукою на порожній п'єдестал. На мить завмерли усі присутні у залі. Жрець схопився долонею за рота, — де вінець? Його не могли викрасти, на нього накладене захисне закляття. Його не можна зрушити з місця.
Еліна здивувалася такій інформації. Вона зовсім не відчула, щоб вінець був важким. Мабуть, закляття не спрацювало або його накладав шарлатан. У залі почалася метушня. Охоронці принцеси почали оглядатися довкола, а жрець забив на сполох і прийшли інші служителі храму. Вони заглядали під п'єдестал та знизували плечима. Один з них, помітив вінець у капюшоні й вказав на Зірію:
— Злодійка! Вона викрала вінець, — чоловік схопив вінець, дістав з капюшона та підніс високо над головою, демонструючи святиню усім присутнім. Зірія плеснула в долоні:
— Це не я. Я нічого не крала. І коли? Мене весь час бачив ваш жрець.
— Магія! Ви застосували магію, — жрець вказав на неї рукою, — тримайте її. Вона повинна відповісти за скоєне.
— Це не я, — Зірія заперечно похитала головою, — це помилка. Я дуенья принцеси, як ви смієте звинувачувати у подібному?
Еліна зрозуміла, що це її шанс. Чомусь була впевнена, що Зірія виплутається. Принаймні так, вона заспокоювала свою совість, яка невчасно прокинулася. Дівчина поспішила до дверей:
— Я покличу когось на допомогу. Впевнена, це прикре непорозуміння.
Не чуючи заперечень, вибігла надвір. Поспішила до карети й наказала кучеру:
— Їдемо до древніх печер. Негайно!
— А як же мадам Зірія, охоронці, ваша свита? — кучер стурбовано дивився як Еліна залізає до карети.
— Вона приєднається до нас пізніше. Я наказую тобі відправлятися негайно.
Еліна сіла на диванчик, а слідом за нею прошмигнув ховрах. Екіпаж вирушив вперед. Дівчина сподівалася, що в неї вийде втекти. Вона ризикувала усім, але не збиралася чекати поки Давіан викриє її брехню, Зірія виконає погрози чи невідомий нападник закінчить свою справу. Карета рухалася вулицями й дівчина раділа, що їх ніхто не зупиняв та не велося переслідування. Все вийшло навіть краще, ніж очікувалося. Вони виїхали на ґрунтову дорогу й місто залишилося позаду. З вікна виднівся ліс та кучугури снігу. Еліні здалося вони від'їхали на пристойну відстань від міста і полегшено видихнула. Сподівалася зовсім скоро опиниться вдома, зануриться у гарячу ванну з пінкою та з'їсть піцу.
Раптом карету підкинуло і вона зупинилася. Ці мрії розбилися на друзки. Еліна запанікувала, вдивлялася у вікно. Хвойний ліс, замети снігу й нікого поблизу. Дівчина посміливішала. Відчинила двері та виглянула з карети:
— Що сталося? Чому ми зупинились? Невже приїхали?
— На жаль ні, Ваша Високосте, колесо загрузло у ямі. Її наче хтось навмисно викопав та притрусив снігом.
З лісу наближалися чоловіки. Недбало одягнені, з мечами у руках, мали загрозливий вигляд. Кучер випустив вуздечку з рук:
— Розбійники, а ми без супроводу.