Глава 5

— Але у ховраха рана, — Еліна боязко покосилася на тварину. Арні її лякала. Довгі кігті та гострі зуби становили небезпеку. Служниця взяла повідок до рук та підійшла до клітки.
— Не хвилюйтеся, вона ледь помітна і зовсім не нашкодила Арні.
Еліна стиснула губи. Добре пам'ятала, як вночі рана обпікала невидимим вогнем. Служниця відчинила клітку та доторкнулася до тварини. Арні зашипіла, загрозливо оголивши зуби. Дівчина доторкнулася до шиї ховраха і він почав вовтузитися та вириватися. Служниця хвацько схопила його за шкірку та накинула повідок на шию. Швидко затужила, проте ховрах встиг подряпати руку. Дівчина відпустила його та віддалилася від клітки. Еліна схопилася за рота:
— Ой, він тебе поранив.
— Не турбуйтеся, нічого страшного, це вже не вперше. Я сама винна, не зреагувала вчасно. Аксі завжди дряпається і нікого до себе не підпускає крім Її Високості Мірелли, — служниця доторкнулася носовичком до рани та витерла кров. Еліна нахилилася та боязко дивилася на ховраха.
— Але до мене він ставиться агресивно.
— Бо відчуває, що ти не Мірелла, — Зірія схопила кінець повідка та смикнула. Змусила ховраха вийти з клітки та простягнула долоню до Еліни:
— Візьми. Тільки Мірелла його вигулювала і без повідка. Він беззаперечно виконував її накази. На жаль, ти не вона і ми не можемо ризикувати ховрахом.

Дівчина взяла повідок до рук та підвелася. Її настільки зневажали, що навіть ховрах виявляв непокору. Зовсім не хотілося кудись іти та вдавати з себе неповажну принцесу. Еліна стиснула повідок у руці та направилася до дверей. Арні вимушено йшла слідом, невдоволено пирскаючи. Еліні здавалося, якби не пишна сукня, то ховрах давно подряпав би її ноги.
У супроводі служниць та Зірії, Еліна вийшла у сад. Земля покрилася білою сніговою ковдрою, з-під якої десь-не-десь виднілася трава. Дівчина повільно пересувалася витоптаними доріжками та слухала настанови дуеньї:
— Тримай голову високо, Мірелла завжди так ходила.
Еліна намагалася йти поважною ходою. Боялася навіть припустити, що буде, якщо лоринійці дізнаються про підміну. Вона зацікавлено оглядала все навколо. Дерева без листя та порожній фонтан навіювали смуток. Арні бігла поруч, час від часу зупинялася, та щось вишукувала у снігу. Через пів години такої прогулянки, холод лоскотав щоки Еліни та прокрався у чоботи. Дівчина зупинилася, поправила рукавиці:
— Я замерзла. Повертаємося до палацу. Все одно тут нікого не має і мене ніхто не бачив. Ця прогулянка виявилася марною.
— Не кажи так, — Зірія обурилася та зупинилася. З-під лоба глянула на дівчину, — ти не знаєш, скільки пар очей спостерігають за тобою з вікон. Впевнена, що нападник не відводить від тебе погляду.
Ці слова пронизали крижаними голками спину Еліни. Вона здригнулася й, поправивши хутряний плащ, попрямувала вперед. Мріяла про гарячий чай та теплу кімнату. До неї наближався Давіан і дівчина напружилася. Темне волосся спадало на плечі та розвивалося на вітру, залізна маска ховала обличчя, а чорний плащ сягав колін. Чоловік мав загрозливий вигляд і впевнено рухався до свити принцеси. Зупинився за кілька кроків від неї та навіть не кивнув чи поклонився:
— Бачу, любите гуляти. Будьте ласкаві, прогулятися зі мною в одне місце.
Серце Еліну розривало обурення. Давіан поводився як невихований мужлан, а не як принц. Навіть не привітався та не поцілував руку. Принаймні про такі правила етикету говорила Зірія. Він демонстративно проявив зневагу й Еліна гадала, якщо ніяк не відреагує, то викличе підозри. Адже справжня Мірелла такого б не стерпіла. Чи стерпіла? Еліна вирішила правдоподібно грати роль принцеси й насупила брови:
— Не знала, що у Лоринії не заведено вітатися, перш ніж перейти до справи. У Нубірії джентльмени перед принцесою вклоняються та цілують руку. Звісно, ви принц, рівні мені за титулом, але це дає вам право ігнорувати елементарне привітання.
Давіан мовчав. Не обурювався, не кидався колючими фразами, а просто мовчав. Еліна відчувала його погляд на своїх щоках, вустах, шиї, плечах та сукні. Темні очі обпікали руку й вона почала свербіти. Дівчина намагалася не зважати на цю незручність й непорушно стояти.
Арні підбігла до принца, понюхала чоботи та загрозливо зашипіла. Нарешті чоловік порушив тишу:
— Я дотримуюся етикету лише з тими, хто цього заслуговує. Ти — принцеса ворожої країни, донька того, хто спалював наші міста та прийшов на наші землі з війною. Через нього загинуло багато хоробрих воїнів, матерів, невинних дітей. Країна ще довго оплакуватиме померлих та заліковуватиме рани, тож я не маю бажання виявляти тобі повагу.
У кожному слові відчувалася ненависть. Еліна навіть не уявляла про таку ворожість. Їй не повідомили всіх деталей. Принаймні тепер вона розуміла звідки взялася така неприязнь. Дівчина опустила голову:
— Я не відповідаю за гріхи батька, хоча його борг виплачую сповна. Ти ж не думаєш, що вийти заміж за незнайомця та жити в палаці, де тебе ненавидять, де немає жодної рідної людини — це моя мрія?
— Якщо тебе це втішить, то Тайвін теж не бажав одружуватися з тобою. У нього є кохана жінка. Почувши про умови перемир'я, я навіть зрадів, що не спадкоємцем трону і мені не доведеться одружуватися з донькою ворога. На жаль, щоб знайти брата мені потрібна твоя допомога. Йди за мною.
Давіан говорив впевнено, суворо, зі сталевими нотками у голосі, не забувши нагадати про небажання Тайвіна одружуватися з нею. У кожному слові відчувалася ненависть. Еліна залишалася непохитною:
— Не піду, — її слова змусили чоловіка зупинитися та різко розвернутися. Мабуть, ще ніхто не заперечував йому, оскільки в очах принца спалахнула злість. Еліна ковтнула грудку страху, котра осіла у горлі, та впевнено продовжувала, — заведете мене у дрімучий ліс, вб'єте і все, знайдуть моє тіло весною, коли сніг зійде.
— У нас немає дрімучих лісів, — Давіан явно обманював, адже дівчина пам'ятала ліс, який бачила, коли їхала в кареті. Вона загрозливо склала руки в боки:
— А факт вбивства ви не заперечуєте.
— Заперечую звісно, якби я вирішив когось вбити, то зробив би це тут і зараз — від почутого, спина Еліни покрилася кригою. Давіан впевнено продовжував, — я — принц, покарання мені не належить, тож раджу піти за мною.
— А я принцеса, мене не можна вбити безкарно, — Еліна дивилася з викликом. Сподівалася, Давіан схаменеться і не заподіє їй шкоду. Він похитав головою:
— Я не збираюся тебе вбивати. Мені це не потрібно. Я маю знайти брата і на жаль, тільки ти можеш мені допомогти.