Розділ 29

Вілла стояла серед доглянутого саду, білосніжна й по стриманому розкішна. Уздовж фасаду тягнулися тераси з арками, прикрашеними свіжими квітами та білими стрічками. На подвір’ї підготували місце для церемонії: легкий навіс, мінімалістичний декор, кілька ліхтарів, що давали м’яке світло. Все було дуже гарно, але від цього мені було ще більше тривожно.

Я кілька разів машинально провів рукою по смокінгу, намагаючись стримати напругу, яка вперто підіймалась у грудях.

Маріо стояв поруч і уважно спостерігав за моїм обличчям.

— Синьйоре, не хвилюйся, усе під контролем. Периметр чистий, охоронців Далтонів перевірили, зброї немає. Родини вже на місці, — сказав він спокійно, ніби говорив про погоду, а не про ризики, які могли зірвати весь наш день.

Я кивнув. Та тривога нікуди не зникала. Вона сиділа глибоко під ребрами й не давала мені розслабитися.

— Добре, — прошепотів я, намагаючись опанувати себе.

Я чекав Грейс. Хотілося, щоб цей день запам’ятався їй, щоб не асоціювався з кров’ю, болем і страхом. Хотілося подарувати їй щось світле та прекрасне, як вона сама.

Вдихнув глибше, струсив плечима напруження й знову глянув на годинник.

— Вона скоро має вийти, — і на цих словах я почув кроки.

Я повільно повернув голову і на мить втратив здатність дихати. Грейс стояла за два кроки від мене. На ній була ніжна сукня ручної роботи, яку я замовив їй з Італії. Довгий мереживний шлейф ковзав позаду, ловлячи сонячне світло. В руках був букет білих півоній, таких же чистих, як її погляд.

Груди з силою здавив незрозумілий тиск.

Боже…

Моя дружина.

Моя Грейс.

Маріо щось прошепотів, але я не чув. Світ змістився на другий план. Усе зникло, лиш вона, маленька, така тендітна, але сильніша за будь-кого, кого я зустрічав.

Я зробив крок вперед, потім другий. Тільки б не видати, як шалено б’ється серце. Тільки б не видати, що цей момент вибиває з мене останній ковток повітря.

Грейс зупинилася переді мною, підіймаючи очі. 

— Ти… неймовірна, — прошепотів я, майже не довіряючи власному голосу.

І, здається, вперше за весь день зрозумів: хвилююся не за перемовини, не за родини, не за безпеку. Я хвилююся за неї. За нас…

***

Я ступила на доріжку й відчула, як ноги ніби перестали слухатися. Довгий мереживний шлейф ковзав позаду, торкаючись кам’яних плит, а букет півоній раптово став таким важким, наче я тримала в руках не квіти, а власні розбурхані думки.

Друге наше весілля і цього разу добровільне, бажане. Я справді хотіла цього дня. Хотіла Адріана.

Та хвилювання сиділо під ребрами з іншої причини. Те, що я дізналася вранці, змінювало все. Після церемонії я мусила сказати Адріану та батькам, що під моїм серцем б’ється крихітне життя. Його дитина. Наша дитина. Від однієї цієї думки всередині розливалося тепло, таке незвичне, таке світле, що я боялася його.

Коли я підійшла ближче, Адріан стояв спиною. Рівний силует, руки за спиною, трохи підняті плечі, він хвилювався. І саме тому мені стало легше. 

Я зробила крок, і чоловік озирнувся. Погляд Адріана зупинився на мені так, ніби весь світ раптом зник.

Вдихнула повітря, намагаючись не розплакатися. Адріан дивився на мене так, ніби бачив диво.

— Ти неймовірна… — тихо сказав він, і в його голосі було стільки щирості, що я ледве стримала тремтіння пальців.

Я підійшла ближче й обережно взяла Адріана під руку. Він підхопив мою долоню, ніби боявся, що я зникну, й повів уперед до арки, де вже чекали наші родини.

Мій батько. Моя мама. Батько Адріана. Вони сиділи напроти одне одного, кожен із власною історією образ і мовчань. Але сьогодні вони були тут заради нас.

Я відчула, як Адріан стискає мою руку трохи сильніше, ніби передавав упевненість. Я відповіла тим самим. Незалежно від того, що скажу після церемонії, незалежно від того, як усе складеться далі, ми йшли туди разом.

Ми з Адріаном дійшли до арки, стали один навпроти одного. Він тримав мою руку у своїй, великій і теплій, а його погляд…  Я тонула в ньому. У ньому було все: напруга, ніжність, страх втратити, бажання берегти. І щось ще, майже болісне від любові.

Церемоніймейстер почав промовляти слова, і я ледве їх чула. Ми дивилися одне на одного так, ніби нікого навколо не було. У мене тремтіли пальці, але не від страху,  від того, що я вже готувалася сказати йому після.

Я хотіла бути з ним. Хотіла цю родину.  Хотіла це майбутнє.

І саме в ту мить, коли світ став ідеально тихим… пролунав постріл.

Гострий, різкий звук розірвав повітря так, що в грудях усе стиснулося. На одну секунду я не зрозуміла, що сталося. Все зупинилося, дихання, думки, навіть світ завмер.

Потім я опустила погляд і побачила на ній червону пляму крові. 

Я підвела погляд на Адріана.

Його обличчя змінювалося стрімко й нестримно: спершу здивування, тоді різкий спалах жаху, нарешті лють. Він рвонувся до мене, різко, майже інстинктивно, мовби хотів вирвати мене з небезпеки, сховати, відтягнути якомога далі від того, що вже сталося.