Розділ 27

Весь вечір я ходила маєтком, ніби тінь. Слова Маріо крутилися в голові вперто й нав’язливо. Він не говорив зайвого, не перебільшував  і від цього його попередження звучало ще важче.

Я намагалася переконати себе, що не маю зважати, що це лише думки сторонньої людини. Але що далі я думала, то чіткіше усвідомлювала: Адріан справді робить неможливе заради мене. І це вже не виглядало як гра.

Я стояла біля вікна, крутила пальцями край сукні, коли раптом у коридорі почулися знайомі кроки. Повертаюся і мене накриває теплом, бо у дверях з’являється Адріан. Втомлений, трохи похмурий, але живий У мене стислося все всередині від полегшення.

Адріан підійшов ближче, однією рукою поправив моє пасмо за вухо, а потім нахилився й м’яко поцілував мене в маківку. І цей простий жест вибив землю з-під ніг сильніше, ніж будь-які гучні слова.

Я навіть не збагнула, коли сама підняла руки й обвила його шию. Легкий рух і вже висіла на Адріані, притиснувшись щокою до його ключиці. 

Моє серце билося швидше, ніж мало б. Я відчувала, як з кожним днем щось у мені змінюється. Соромно визнавати навіть собі, але… те, що колись було неприязню, потім цікавістю, зараз перетворювалося на щось набагато глибше.

На почуття, які я досі боялася називати.

Запах Адріана, його теплі руки, сила, з якою він тримав мене, – все це п’янило сильніше, ніж будь-який алкоголь. І я ловила себе на думці, що хочу цього тепла ще. Хочу чути його сміх, бачити його погляд, відчувати його поруч.

Хочу Адріана.

Я сховала обличчя у його плече, намагаючись стримати тремтіння. Тільки тепер зрозуміла, наскільки він мені потрібен і як сильно я звикла до цієї близькості.

Це вже не просте тяжіння. І точно не ненависть. Це щось, що небезпечно схоже на справжнє кохання.

***

Коли Грейс обійняла мене так щиро, так по-справжньому, щось у грудях різко стиснулося. Я звик повертатися в порожні кімнати, де немає затишку і тепла. Звик, що мене чекає лише робота, новини від людей, що працюють на мене, та нескінченні справи, які не допускають слабкості.

А зараз ось вона, моя Грейс, така маленька у моїх руках, але при цьому єдина, хто здатен вибити з мене усю броню.

Я провів долонею по її спині, відчуваючи, як під пальцями тремтить тканина сукні. Підняв підборіддя, щоб краще вдихнути запах її волосся, і ледве стримав бажання просто притиснути її сильніше, тримати, поки світ навколо не зникне.

— Ти не уявляєш, як я радий бачити тебе отак, — сказав я тихо, торкаючись губами її скроні. Голос зрадницьки став м’якшим, ніж я хотів би.

Грейс не відповіла, тільки трохи сильніше стисла мою шию. Цього було достатньо, щоб я нахилився й торкнувся її губ. Легко, майже обережно, ніби перевіряючи, чи дозволить.

Вона дозволила.

— Грейс, ти навіть не розумієш, наскільки змінила все, — визнав я, хоча не планував цього казати, не сьогодні, не зараз. Але слова самі проривалися. — Поруч із тобою я вперше відчуваю, що маю дім. Що маю людину, до якої хочу повертатися.

Я провів пальцями по її щоці, повільно, ніби боявся зламати.

— Я знаю, що світ навколо нас непростий. Я знаю, що ти маєш право злитися, боятися, сумніватися… але ти повинна знати одне: я нікому не дозволю торкнутися тебе, нашого життя, нашого шлюбу.

У середині все палало від того, що я озвучував. Бо у цьому була вся моя вразливість.

— І так, — нахилився ближче, торкнувшись лобом її лоба, — я кохаю тебе, Грейс. Можливо, занадто сильно. Можливо, неправильно. Але я не перестану.

Моя юна дружина притискалася до мене так, ніби їй було потрібно переконатися, що я справді тут, що нікуди не подівся після цих виснажливих перемовин.

Я ковзнув долонею по її шиї, спинившись там, де починалося волосся, і легенько вплів пальці у пасма. Вона трохи підняла голову, а я поцілував її знову, довше, м’якше, без поспіху. Наче хотів запам’ятати кожен її рух, кожне зітхання.

— Коли ти дивишся на мене отак… — прошепотів я, торкнувшись губами її щоки, — мені здається, що я здатен витримати будь-що.

Грейс уперлася долонями в мої груди, але не відштовхнула, просто ніби хотіла відчути, як швидко б’ється моє серце. І воно справді билося гучніше, ніж я звик.

Я нахилився трохи нижче й притулився лобом до її плеча, вдихнув її запах, заспокійливий і рідний.

— Ти навіть не уявляєш, що зі мною робиш, — сказав тихо.

Я не підіймав голови, бо знав: варто поглянути їй в очі  і я скажу більше, ніж планував.

Але Грейс сама взяла моє обличчя в долоні й змусила подивитися на неї. 

— Я знаю, що іноді здаюся різким… — продовжив я, стискаючи її талію. — Але я вчуся бути поруч з тобою, так, як ти заслуговуєш. Мені це потрібно. Ти мені потрібна.

Я провів пальцем уздовж лінії її скроні, потім по вилиці.

— Я буду берегти тебе. Завжди. Не тому, що так правильно чи потрібно, а тому, що без тебе мені буде порожньо.

Грейс тремтливо вдихнула і притулилася до мене ще ближче. Я обхопив її руками й просто пригорнув до себе, на мить закриваючи очі. Хай увесь світ зачекає. Тут, у цих обіймах, було все, чого я так довго не дозволяв собі хотіти.