Розділ 25

Я ще не встигла як слід розплющити очі, коли покоївка ввійшла до кімнати, несучи в руках велику білу коробку, перев’язану срібною стрічкою. Усередині лежала неймовірно ніжна сукня рожевого кольору. А під нею окрема коробочка з діамантовими прикрасами.

На дні я знайшла записку, вона була лаконічною з годиною, на котру я маю бути готовою та ініціалами Адріана. Серце дивно стиснулося від хвилювання, від інтриги, від того, що за цими кількома словами стояло значно більше.

День тягнувся довго, у передчутті. Я ловила себе на тому, що посміхаюся без причини, що погляд постійно ковзає до годинника, ніби це могло прискорити час.

Коли ж настав вечір, я зібрала волосся в акуратну зачіску, зробила легкий, макіяж і вдягнула подаровану сукню. Вона огортала тіло, підкреслюючи кожен рух. Діаманти на шиї та зап’ястях виблискували на світлі, змушуючи мене почуватися справді синьйорою ДеРоссі.

Покоївки завмерли у дверях, і одна з них тихо промовила:

— Синьйоро… ви неймовірна.

Я посміхнулася, вдихнула глибше й вийшла з маєтку. На подвір’ї вже чекав білий джип. За кермом сидів Маріо, як завжди серйозний та беземоційний у моїй присутності. 

— Куди ми їдемо? — запитала я, коли він відчинив мені дверцята.

— Синьйора, наказано доставити вас у пункт призначення, — відповів він, як і завжди, без жодної підказки.

Дорога минула в мовчанні. У голові роїлися думки, але жодна не могла скласти цілісної картини. Я лише відчувала, що сьогодні станеться щось важливе.

Маріо зупинив авто, вийшов і відчинив мені двері. Я зробила крок назовні й завмерла, не в змозі видихнути.

Переді мною здіймалася розкішна арка з білих і кремових квітів, усіяна ніжними ліхтариками. Уздовж доріжки мерехтіли сотні маленьких свічок, створюючи м’яке сяйво. Неподалік стояв невеликий столик, накритий тканиною, а довкола безліч продуманих дрібниць, кожна з яких кричала про вишуканість та смак.

Але я бачила лише його.

Адріан ішов мені назустріч у темному костюмі, тримаючи в руках великий букет білих троянд. Мені стало важко дихати від хвилювання. 

— Це тобі, — тихо сказав чоловік.

Я прийняла букет, пальці тремтіли.

 — Адріане… що це все означає?

Він не відповів одразу, лише взяв мене за руку та повів уперед, під арку. Десь збоку заграла скрипка, ніжна, тонка мелодія, яка змусила моє серце шалено забитися. Атмосфера була такою теплою, такою нереальною, що я боялася поворухнутися й зіпсувати мить.

Я стояла, дивлячись на свічки, на квіти, на Адріана і не одразу зрозуміла, що він робить. Але відчула, як його рука вислизає з моєї.

Адріан опустився на одне коліно переді мною і дістав невелику оксамитову коробочку. Відкрив її й всередині заблищала обручка з діамантом, значно більшим, ніж той, що був на моєму пальці на весіллі. Після нього я викинула ту обручку, навіть не пам’ятаю куди. 

— О Боже... — прошепотіла я, не впізнаючи власного голосу.

Адріан підвів на мене погляд, в якому теж виднілася нерішучість.

— Це означає, що я мав зробити все правильно, — сказав він. — Мав освідчитись тобі так, як ти цього заслуговуєш. Не кулями, не кров’ю, не погрозами, а коханням.Моїм коханням до тебе. — Він зробив коротку паузу. — Ми вже одружені, Грейс. Але сьогодні… я питаю по-справжньому. Чи хочеш ти бути моєю дружиною?

Моє серце боляче стиснулося, подих перехопило. Я ледве стримувала сльози, що обпікали очі. Слова не виходили. Мені вистачило сили лише кивнути.

Адріан посміхнувся на мою відповідь і в ту ж мить мені захотілося сміятися й плакати водночас.

***

Я дивився на Грейс, на її тремтячі вії, на подих, що зірвався, на ледь помітний кивок. Маленький рух, але він влучив у мене сильніше, ніж будь-яка куля.

Грейс сказала «так» без слів. І цього було достатньо.

Я дістав обручку. Мої пальці злегка тремтіли, смішно, бо в руках я тримав зброю важчу, ніж людське життя, але саме цей крихітний діамант вибивав мене з рівноваги.

Взяти її долоню було майже святістю. Шкіра Грейс тепла, тонкі пальці довірливо лежать у моїй долоні… Я повільно одягнув обручку на її палець, затримався на мить і торкнувся губами руки. 

Коли я підвівся й зустрів погляд Грейс, серце пішло обертом. Так дивиться на тебе жінка, заради якої можеш випалити весь світ, якщо вона попросить.

Я нахилився й поцілував її в губи, ніжно, так, ніби боявся налякати щастя, що нарешті прийшло. Ніякого поспіху, ніякої пристрасті, тільки вдячність і тепло, від яких стискалося горло.

— Грейс… — прошепотів я, коли відступив на мить, аби вдихнути. — Я кохаю тебе. Не з цього вечора і не з того дня, коли ми одружилися. А давно. Довше, ніж ти можеш собі уявити.

Вона слухала мовчки, й цього вистачало, щоб я продовжив.

— Я присягаюся робити все, щоб ти була щасливою. Щоб ніколи не пожалкувала, що обрала мене. Щоб більше жодна печаль не торкнулася тебе. Ти моя дружина… моя єдина… і я стоятиму за тебе до останнього подиху.