Розділ 24

Я довго ходив кабінетом, перш ніж подзвонити. Знав, що ця розмова не сподобається ні мені, ні тим паче батьку. Але відкладати було нікуди.

— Ти нарешті згадав, що в тебе є батько? — запитав він, почувши моє прохання. — Чи телефонуєш тільки тоді, коли треба щось вимагати?

— Я не вимагаю, — відповів я, намагаючись говорити спокійно. — Я прошу. Мені потрібно, щоб ти повернувся із Сицилії.

Батько тільки хмикнув, і я уявив, як він стискає підборіддя, стримуючи злість.

— Повернутися? Для чого? Щоб подати руку тому, хто забрав у мене брата? Щоб посміхатися тим, хто плюнув нам у душу? Ні, Адріане. Я не настільки старий, щоб з’їхати з глузду.

— Я розумію, — промовив тихо. — Але цю історію з Далтонами треба хоч трохи владнати. Не для них, для нас. Для мене і для Грейс.

На тому кінці знову запала тиша. Гостра, напружена.

— Та жінка зробила з тобою щось? — нарешті озвався батько. — Чи ти просто забув, хто ти? Ми не миримося з тими, хто нам завдав болю. Ми повертаємо біль удвічі. Це наші принципи.

— Я пам’ятаю, — відповів я, і вперше за довгий час це прозвучало без внутрішнього спротиву. — Але я також пам’ятаю, що ти завжди вчив мене відповідати за свої рішення. Я взяв Грейс за дружину. І я хочу жити з нею без того, щоб наш дім постійно заливався кров’ю чи страхом. Нам і без Далтонів вистачає ворогів.

Батько видихнув важко.

— Невже та жінка настільки важлива? — його голос став твердішим. — Важливіша за наші закони, за наш рід, за честь? Ти справді готовий піти проти усього, у що ми вірили?

— Так, — сказав я без паузи. — Вона для мене дуже важлива.

Батько мовчав довго. Занадто довго. Я майже подумав, що він поклав слухавку, але нарешті почув низьке:

— Ти хочеш, щоб я благословив цей шлюб?

— Хочу, щоб ти приїхав, — відповів я. — І побачив нас. Поговорив. Спробував зрозуміти. Якщо після цього ти скажеш "ні,  я прийму. Але дай шанс хоча б розібратися. Інакше ми так і будемо стояти по різні боки, наче чужі.

Ще один довгий видих.

— Я подумаю.

— Чекатиму тебе наступного тижня, — сказав я. 

Я вимкнув телефон і на мить прикрив очі, даючи собі кілька секунд повернути дихання в норму. Розмова з батьком висмоктала з мене більше сил, ніж будь-який бій.

Коли підвів голову, Маріо вже стояв біля дверей, схрестивши руки на грудях і дивлячись на мене так, ніби давно знає, що я знову задумав щось небезпечне.

— То що тепер? — буркнув він, коли я підійшов ближче.

— Тепер… — я зітхнув, поправив рукав і подивився йому прямо в очі. — Передаси Далтону запрошення наше друге з Грейс весілля.

Маріо підняв брову й мовчки чекав пояснень.

— Це не провокація, — продовжив я. — Не спроба принизити, не пастка. Це запрошення до миру. Якщо він прийде, значить, готовий говорити. Якщо ні… Ну, принаймні я зробив крок назустріч.

— Крок назустріч чоловіку, який би з радістю встромив тобі ніж у печінку? Амбіційно.

— Амбіційно – це моє друге ім’я, — відповів я різко, але без злості. — Ми з Грейс хочемо нормального життя. Наскільки воно взагалі можливе у світі, де ми живемо. Я хочу миру. Для неї. Для нас.

Маріо замовк на секунду, ніби перетравлюючи мої слова, потім заговорив тихіше:

— З цього може нічого не вийти, бос. Ти ж розумієш.

— Розумію, — сказав я. — Але принаймні спробую. Хтось у цій війні мусить зробити перший крок, і я більше не хочу, щоб Грейс прокидалася у домі, де кожен день починається зі страху.

— Слухай, — урешті промовив він, — чим вона така особлива? Що ти аж принципи готовий ламати?

Я посміхнувся, хоч усередині все ще кипіло після розмови з батьком.

— Тим, що вона моя, — відповів я без зайвих пауз. — І я захищатиму її від будь-кого. Навіть від власної родини, якщо доведеться.

Маріо повільно кивнув, оцінюючи мою рішучість.

— Гаразд, бос. Я передам запрошення.

Коли двері за Маріо зачинилися, я опустився на край столу, й видихнув. В голові була тільки Грейс. Я бачив її посмішку коли вона думала, що я не дивлюся. Її голос, трохи тремкий, коли вона намагалася бути сміливою. Її руки, теплі, коли торкалася мого обличчя, ніби боялася, що я зникну.

Останні тижні змінили все. Ми говорили багато, більше, ніж за все наше попереднє життя. Дружина дивилася на мене без страху, хоч і з обережністю. Слухала, питала, відверто сміялася. Спала біля мене так, ніби справді довіряла.

Здається, я кохаю її. Не з того вечора. Не після поцілунку. Не після того, як вона стала моєю дружиною. А значно раніше.

Дідько, можливо, я кохав її всі ці роки, просто забороняв собі навіть думати про це. Вона зростала, а я стежив здалеку, не дозволяючи собі ні жодної надії, ні слабкості. Я бачив, як вона сміється з подругами, як мріє про своє доросле життя, як боїться невідомого. 

І знав, що не маю права тягнути її у свій світ. Та все одно тягнув. Підсвідомо, кожним поглядом, кожним вчинком.