Розділ 23

Я стояла на балконі, загортаючись у плед, і думала, як швидко все навколо перевернулося. Наче я потрапила в дешевий серіал, де події летять одна за одною, не залишаючи часу на роздуми. Тільки це не кіно. Це моє життя: реальне, болюче, без можливості перемотати назад.

Ще зовсім недавно я стояла біля вівтаря й готувалася стати дружиною чоловіка, якого бачила від сили кілька разів. Я не встигла навіть звикнути до думки про цей шлюб, як з’явився Адріан. З’явився і забрав усе, що я знала. Забрав у прямому сенсі разом із життям Домініка. 

Мене привезли в чужий дім. Замкнули, позбавили зв’язку. Я чула уривки розмов охоронців, уривки про те, що мій батько воює з ДеРоссі. Та сам Адріан нічого не пояснював, і ця тиша з’їдала сильніше за будь-яку правду.

Я мала б його ненавидіти. І я ненавиділа. У перші дні до болю, до люті, до тремтіння в руках. Мені хотілося втекти, вибити вікно, перелізти паркан, кричати, битися, кусатися, робити будь-що, лиш би не бути поруч із цим чоловіком.

Але щось змінилося. Не різко, ні. Скоріше, тихо, непомітно, так, що я сама не встигла зловити ту мить, коли страх перестав бути головним.

Мабуть, це сталося тоді, на тому заході. Коли Адріан узяв мене за талію, і я вперше побачила його погляд не як погляд хижака, а як погляд чоловіка… мого чоловіка.

Тоді щось клацнуло. Я відчула це тілом, нервами, серцем, що раптом пришвидшилося у грудях. Мені треба було бігти. Я могла. У мене був шанс. Але я не зробила цього.

Я сама повернулася до нього. Сама торкнулася губами його губ. Сама дозволила собі тієї ночі все, що раніше здавалося неможливим. І сама зробила Адріана своїм першим чоловіком.

Після тієї ночі я довго лежала поруч з Адріаном, слухаючи його дихання й не впізнаючи себе. Ми говорили так, як ніколи раніше. Не про дрібниці, не про образи чи втечі, про те, що боліло нам обом. Він відкрився так, як я не очікувала від нього взагалі. Без маски, без холодної стриманості, без тієї жорсткості, якою я стільки часу виправдовувала власну ненависть до нього.

Адріан говорив про свої почуття. Про те, як довго носив усе в собі. Як боявся, що я ніколи не прийму його як чоловіка, особливо після того, що сталося між нашими родинами. Його голос тремтів ледь помітно, і я бачила, для нього це було важче, ніж будь-яка бійка чи постріл.

А я мовчала, тому що не знала, з чого почати. У голові змішалося все.

Я згадувала, як плакала тоді, коли вперше дізналася, що саме Адріан стане моїм нареченим. Мені було чотирнадцять, і я не розуміла, навіщо батько вирішив мою долю за мене. А потім, коли шок минув, я пригадала… що десь глибоко у душі була рада. Бо Адріан завжди був поруч. Тінню, захистом, мовчазним наглядачем, якому не треба було нічого говорити, він просто діяв.

Я пам’ятала свій вісімнадцятий день народження. Ту вечірку, коли Адріан поцілував мене. Я злилася до нестями. І водночас раділа так, що боялася себе. Тому що я відчувала щось до нього тоді. Щось заборонене. Щось, що намагалася приховати навіть від себе.

А потім усе зруйнувалося. Кевін, товар, дядько Адріана… Постріл, який порушив не лише їхню угоду, а й усе, що могло бути між нами. Наші заручини скасувалися за одну ніч.

І замість того хлопця, якого я знала з дитинства, з’явився жорстокий синьйор ДеРоссі, про якого ходили легенди. Я боялася навіть чути його ім’я. Я думала, що він перетворився на монстра й ненавидить мою родину до нестями.

А потім він прийшов на моє весілля. Прийшов і забрав мене. Я була впевнена, що він зробив це, щоб принизити нас, зламати батька, знищити мене морально.

Але тепер, лежачи поруч з ним і слухаючи, як його голос ламається від відвертості, я розуміла, що помилилася. Жорстокість була не заради помсти. Злість не через владу. І шлюб… не для приниження.

Мені знадобилося кілька днів, щоб зібрати докупи всі думки й розібратися в собі. Я ходила коридорами чужого дому, який раптом перестав бути таким уже й чужим, намагалася зрозуміти, що зі мною сталося. Чому все, що я роками від себе ховала, тепер вирвалося назовні так стрімко й безжально.

Одного ранку я просто сіла навпроти Адріана й сказала все, що давно крутилося в голові. Що приймаю наш шлюб. Що він більше не випадковість і не наслідок чужих рішень. І водночас я більше не хочу почуватися бранкою. 

Адріан слухав мовчки, лише пальці на столі напружилися. Потім коротко кивнув. Не сперечався і не тиснув. Просто прийняв мої умови так, ніби на це чекав.

Тоді я зайшла ще далі. Попросила того, що лякало мене більше за власні почуття: примирення між ним і моєю сім'єю. Можливість поговорити з батьком без страху, без охоронців, без цієї ненависті, що роками роздирала дві родини.

І на це, стиснувши щелепу, Адріан погодився, але я бачила, це рішення далось йому нелегко. Він не боїться моєї родини. Він боїться, що може втратити мене, якщо батько вирішить забрати мене силоміць. І я зрозуміла, що це не про контроль. Це про страх. Справжній, живий, той, який він ніколи не визнає вголос.

Коли Адріан не зміг придумати безпечний спосіб нашої розмови, я просто взяла телефон і сама набрала батька. Долоні тремтіли, але голос – ні.

Я сказала, що моє рішення остаточне. Що я тепер ДеРоссі. Що я – дружина Адріана і хочу бути з ним, попри все, що сталося між нашими родинами.