Розділ 21

Чужі слова ще лунали в голові і я не знала, що з ними робити. Здавалося, що Адріан говорить занадто прямо, занадто чесно, і я не була готова до такого. Не знала, як реагувати на те, що він так близько, що його голос звучить низько й тепліше, ніж я звикла.

— Я не думала… — почала я, намагаючись зібрати думки. — Не думала, що моє життя поверне так, що я справді носитиму твоє прізвище. І… — я кивнула вниз, на щиколотку. — І матиму це.

Слово «браслет» застрягло в горлі. Наче визнавати його вголос було принизливо.

Адріан зупинився й подивився на мене так уважно, що мені стало ніяково.

— Тебе це справді турбує? — тихо запитав він.

Я відвернулася, вдала, що дивлюся на воду.

— А ти як думаєш?

Я не очікувала, що Адріан щось відповість. Не очікувала нічого… щобільше, що він зробив наступного моменту.

Чоловік опустився на одне коліно. Мені ніби вибило повітря з грудей. Я встигла лише розширити очі, як він уже підняв край моєї сукні, оголив щиколотку й торкнувся її пальцями. Дотик був теплим, майже ніжним, та від нього всередині все стислося.

— Що ти… — я не встигла договорити.

Холодний метал клацнув і браслет опинився в руці ДеРоссі. Він подивився на нього кілька секунд, мов оцінював дешеву прикрасу, яка не варта й уваги. А потім різко замахнувся й жбурнув браслет вниз, у темряву під мостом.

Я розгублено кліпнула.

— Ти що робиш?

Адріан підвівся, став напроти мене й так близько, що мені довелося задирати голову, щоб дивитися в очі.

— Моїй дружині не потрібні такі речі, — сказав він. — На твоїх щиколотках повинні бути тільки браслети із золота. Нічого іншого.

У мене раптом пересохло в роті. Я навіть не знала, як реагувати на це. Злитись? Сміятися? Кричати? Його вчинок був божевільним. 

— Якщо хочеш втекти зараз, то у тебе є одна спроба. Біжи куди хочеш. Я дам фору. Вибір за тобою.

Я не зрушила з місця. Навіть не кліпнула. 

Вітер підхопив поділ моєї сукні. Десь позаду заворушилися охоронці. А я дивилася просто в очі Адріана. І не могла зрозуміти головного: мене лякає те, що він зробив… чи те, що всередині я навіть не подумала бігти.

***

Я не розумів, що зі мною відбувається. Це було схоже не на мене, не на того чоловіка, який завжди контролює кожен рух, кожне слово, кожен подих. Я сам не впізнавав свій голос, коли говорив Грейс, що вона може бігти. Не розумів, навіщо даю їй цей вибір, коли всередині все стискалося від самої думки, що вона справді піде.

Я міг тримати її поруч силою. Міг заборонити. Міг закрити всі виходи й просто не дати можливості втекти. Так було б легше. Так я звик розв'язувати проблеми.

Та з Грейс усе йшло не так. І саме тому я відпустив.

Вона завмерла на кілька секунд, ніби сама не знала, що робити. Я стояв перед нею, відчував, як серце гупає так сильно, що навіть подих збивається. Збирався зібрати волю в кулак і сказати, що жартую, що вона нікуди не піде… але язик не повернувся.

Грейс повільно відступила на крок. Потім ще один. І ще… Мені здалося, що під ногами мосту провалюється земля. Вона повернулась до мене спиною.

Я не витримав і заплющив очі. Не хотів бачити, як дружина тікає. Не хотів бачити, як її силует віддаляється, розчиняється в темряві разом із тим, на що я так нерозумно сподівався.

Повітря стало важким, мов перед грозою. Я стояв нерухомо, вдихав різко й глухо, намагаючись не дати собі зірватися й кинутися за Грейс.

Я дав їй вибір.

Невже Грейс справді втече?