Розділ 20

Я не встигла нічого придумати, коли Адріан простягнув мені руку. Він запросив мене на танець. І найсмішніше, що я погодилась. Наче мене хтось підштовхнув.

Ми вийшли в центр зали. Я поклала руку Адріану на плече, він обійняв мене за талію, і між нами зникла будь-яка відстань. Очі в очі, погляд у погляд і щось усередині мені почало натякати, що погодитися було помилкою. Надто інтимно, надто близько ми стояли.

Шум голосів танув, погляди гостей я відчувала спиною, але вони ставали далекими й неважливими. Бо переді мною був Адріан і дивився так, ніби навколо нас нікого не існувало.

Його очі палали. Не гнівом, не бажанням підкорити. Це було щось інше, глибше, небезпечніше. Я вперше бачила його таким і, мабуть, саме тому наважилась запитати:

— Чому ти так на мене дивишся?

Чужі пальці на моїй талії стиснулися трохи сильніше.

— Бо ти назвала себе синьйорою ДеРоссі, — спокійно відповів він.

Я фиркнула, намагаючись не видати, як прискорилось моє серце.

— Не зазнавайся. Це нічого не означає.

Адріан нахилився до мого вуха так близько, що тепло його подиху обпекло шкіру.

— Для тебе, можливо, й нічого, — прошепотів він. — Але для мене це означає набагато більше, ніж ти можеш собі уявити.

І в ту мить я забула дихати.

***

Я мав би тримати дистанцію. Мав би не показувати, як цей простий танець вибиває ґрунт з-під ніг. Але Грейс дивилася на мене з таким подивом, майже недовірою,  що стримуватись ставало смішно.

— “Для мене це означає більше, ніж ти думаєш,” — повторив я тихіше, відчуваючи, як її подих злегка зачіпає мою щоку.

Дружина ковтнула повітря і відвела погляд убік, але не відступила. Навпаки, ніби впала глибше в ритм, і її тіло довірливо ковзнуло ближче.

— І що саме це означає? — її голос був м’яким, але я чув у ньому виклик.

— Те, що ти моя дружина не лише за паперами, — відповів я. — А за долею.

Грейс тихо засміялась, але в цьому сміху вже не було колишньої зухвалості.

— О, почалося… Знов твоє “ти мені належиш”, так? — Її очі повернулись до моїх, і в них з’явився блиск, який я ще вчора готовий був назвати ненавистю. Але сьогодні там жевріла цікавість. — Чи ти справді віриш у цю казку?

Крок у бік, її стегно торкнулося мого. Крок назад, її пальці трохи міцніше вп'ялися в моє плече. Ця жінка навіть не усвідомлювала, як легко провокує.

— Я вірю в те, що відчуваю, — сказав я. — І в те, що відчуваєш ти, коли дивишся на мене ось так.

— Я на тебе не дивлюся якось особливо, — прошепотіла Грейс, але її голос зрадив її куди більше, ніж обличчя.

Ми танцювали повільно. Зал, люди, їхні погляди – все віддалялось, поки залишалося тільки тепло її тіла і напруга, яка натягувала нитку між нами.

— Скажи правду, — тихо звернувся я, нахилившись ближче. — Якби я поцілував тебе зараз… ти відштовхнула б мене?

Грейс завмерла. Її губи роз’‎єдналися на ледь помітний подих, пальці на моєму плечі злегка здригнулися. Її очі піднялися на мої і я там не побачив страху. 

— Це не те питання, на яке ти хотів би почути чесну відповідь, ДеРоссі, — сказала вона майже пошепки.

І в ту мить я зрозумів: якби я нахилився хоч трішки ближче, Грейс би не відвернулась.

Мій контроль тріснув. Але я втримався. Ледь-ледь, на межі.

— Одного дня ти сама мене поцілуєш, — сказав я, відступаючи на півкроку. — І тоді вже не зможеш сказати, що це нічого не означає.

Щоки Грейс спалахнули, але вона не опустила погляду. І танець тривав, повільний, небезпечний, майже заборонений. Як наші почуття, про які ми обидва ще не наважувалися говорити.

***

Ми ледь вийшли із зали, а я вже відчував, як мені стає легше. Усередині було надто душно, не через повітря, а через ті погляди, що просвердлювали спину, ніби кожен намагався розгадати, ким ми є одне одному. Я не збирався ні перед ким розкриватися. Тому взяв Грейс за руку й повів до виходу. Вона пішла мовчки, навіть не озирнулась  і це дивно сильно мене заспокоїло.

На вулиці було прохолодно. Я вдихнув глибоко, наче після довгого утримання під водою. А вона стояла поруч у цій клятій сукні, яка занадто пасувала їй, з блиском в очах, що ще пам’ятав рух наших тіл у танці.

Грейс п’янила більше, ніж вино. Більше, ніж я сам був готовий визнати.

Я зняв піджак і накинув їй на плечі. Дружина здригнулася, та не відсторонилася, тільки злегка стиснула тканину пальцями, ніби відчуваючи в ній моє тепло.

— Прогуляємось? — запитав я.

Вона кивнула так легко, ніби чекала саме цього.

Ми пішли брукованою доріжкою у бік мосту. За спиною тихо їхали джипи з охороною. Хотілося залишитися з нею сам на сам. Хотілося ще багато чого… але я стримався.

Довго мовчали. Я відчував, що сказати є що, аж надто багато, та слова застрягали посеред горла. І тоді, замість довгих пояснень, я обрав найпростішу правду.