Розділ 19

Я стояла біля фуршету, тримаючи келих шампанського. Людей навколо було багато, але я нікого не знала, тому лише зиркала через плече на Адріана, який говорив із якимось важливим чоловіком. 

Зробила ковток, коли збоку почулися чиїсь кроки, і поруч спинився чоловік. Високий, охайний, впевнений так, ніби він тут господар.

— Пані Далтон, — промовив він з ледь помітним нахилом голови. — Ніколо Верчетті. Дозвольте?

Чоловік узяв мою руку, і перш ніж я встигла її забрати, нахилився, намагаючись поцілувати. Я інстинктивно висмикнула пальці.

— Перепрошую, — сказала тихо. — Не люблю, коли торкаються без дозволу.

На мить у його очах спалахнуло щось небезпечне, але за секунду він знову став чемним і всміхненим, наче це непорозуміння.

— Розумію. Вибачте, не кожного дня зустрічаю таких… обережних жінок. — Я кивнула, не бажаючи підтримувати розмову, але незнайомець продовжив. — Дозвольте представитись, Ніколо Верчетті.

— Приємно познайомитися, — для ввічливості сказала я.

На цьому розмова, на жаль, не завершилася. Ніколо вирішив зі мною потеревенити. Спочатку невимушено, розказував щось про залу, про вино, про людей, яких я навіть не знала. Слухати було важко, але я вдавала, що зацікавлена.

А потім незнайомець майже непомітно змінив тему.

— Ви тримаєтесь дуже гідно, Грейс. Після всього, що вам довелося пережити на весіллі… — його голос став тихішим, майже співчутливим. — Я досі не можу повірити, що нареченого просто… вбили.

У мене пальці стислися навколо келиха.

— Це було звірство, — додав він, щиро дивлячись мені в очі. — І те, що зробив Адріан… пробачте, але так вчиняють тільки монстри.

Верчетті дивився на мене так, ніби точно знав, хто я, звідки й чому стою тут із ДеРоссі. Наче бачив мене наскрізь. Я мовчала. Не тому, що соромилась чи боялась. Я аналізувала.

Ось він, мій шанс. Не треба шукати вихід, пробиратись непомітно, щось вигадувати. Можливість сама підійшла до мене, посміхнулась і простягла руку.

— Скажіть, Грейс… — Ніколо схилився трохи ближче, його голос став ще лагіднішим. — Ви зараз у безпеці? Чи… — він зробив невелику паузу, уважно вдивляючись у мої очі. — Чи ви перебуваєте в заручниках?

Мене ніби раптово накрив холод.

— Якщо так, — додав він, ледве рухаючи губами, — достатньо кивнути просто зараз і я подбаю про все інше.

Келих у моїй руці злегка здригнувся. Не від страху, від того, що це прозвучало так спокусливо просто. Я могла б зараз відкрити рот і сказати про все: домовленість з батьком, моє небажання тут бути, моє прагнення свободи…

Верчетті навіть не приховував неприязні до ДеРоссі. Здавалося, він був готовий витягти мене звідси прямо зараз. І я майже відповіла. Майже…

Але в голові раптом виринула сцена в машині. Слова Адріана зовсім не сентиментальні, але чесні. Те, як він подивився на мене, коли сказав, що довіряє.Дурна, нелогічна деталь, але вона збила мене з курсу.

Я вдихнула, випрямила плечі й повільно, без жодних емоцій сказала:

— Я ціную вашу турботу, синьйоре Верчетті. І вашу… підтримку.

В його очах промайнув тріумфальний блиск. Він уже чекав кивка. Проте я різко обрубала це очікування:

— Але мій чоловік мене не утримує.

Обличчя Ніколо змінилося. Його пальці, які щойно легко торкалися краю келиха, напружились.

— Попри специфічні обставини нашого шлюбу, — продовжила я спокійно, — я не бранка.

Чоловіка аж перекосило від мого тону.

— І ще одне, — я робила паузу, ледве помітно підіймаючи підборіддя. — Звертатись до мене не Грейс, а синьйора ДеРоссі.

Верчетті відчутно знітився. Навіть не очікував такого. Його погляд на секунду розгубив жорсткість, губи ледь стиснулись, неприємно, несподівано, боляче для його гордості.

Він відступив на півкроку, акуратно прикриваючи збентеження напускною ввічливістю.

— Перепрошую… синьйоро ДеРоссі. Не хотів образити.

***

Я чув їхній голос ще здалеку. Спочатку спокійний тон Грейс, потім улесливий тембр Верчетті. Достатньо було кількох слів, щоб зрозуміти, цей шакал вирішив зіграти в героя-рятівника.

“Якщо ви в заручниках…”. “Я можу допомогти…”

Мене накрило хвилею чистої люті. Він навіть не приховував мети. Просто прийшов до моєї дружини й почав шепотіти їй на вухо про втечу, про мою “жорстокість”, про те, як він її врятує.

Я зупинився за кілька кроків, слухаючи. Чорт забирай, я знав, що Грейс зараз скаже. Що її тут тримають? Що я контролюю кожен її крок? Що вона хоче свободи?

Одне її слово і Верчетті розіграв би цей шанс так, що я б мав проблеми на місяці вперед. І попри це я напружився, очікуючи удару. Був готовий прийняти. Та замість цього…

— Звертатись до мене не Грейс, а синьйора ДеРоссі.

Грейс не лише відмовила йому. Вона зробила це з такою гідністю, що Верчетті зблід. І коли вона назвала себе синьйора ДеРоссі, в її тоні не було ані краплі насмішки.