Розділ 18

Я сидів у вітальні, поправляючи свій смокінг. Хлопці стояли поруч, чекаючи на вказівки. Я кинув короткий погляд на годинник і сказав:

— Якщо щось помітите підозріле, то бере синьйору і виводите її з зали. Не зводити з неї очей ні на секунду. Далтон може спробувати щось утнути.

Вони кивнули. Усі розуміли, що сьогодні я беру на себе зайвий ризик. Везти Грейс у людне місце – це запрошення для її родини встромити ніж у мою спину. Але я все одно це робив. Не для іміджу. А тому, що хотів показати світові, що Грейс зі мною. Вона моя дружина. І ніхто не сміє на неї зазіхнути. Ні Пірс, ні Далтон, ні будь-хто, хто ще сплутає бажане з можливим.

Я тільки подумав про це, як почув цокання підборів по сходах. Підняв голову… і забув, як дихати.

Грейс стояла на верхній сходинці. Довга сукня винного кольору підкреслювала її тіло так, що в мене непомітно напружилися пальці. Волосся спускалося хвилями, макіяж робив її погляд глибшим, небезпечнішим. Вона виглядала так, ніби здатна перевернути будь-яку залу лише тим, що зайде в неї.

У грудях щось несподівано стислося. Дурно і до біса невчасно.

Я підійшов до сходів і підняв руку до неї. Грейс зиркнула на мою долоню, ніби зважуючи: прийняти її чи послати мене до біса прямо тут. Кілька секунд і мій пульс ударив у скроні.

Але вона все ж поклала свою маленьку долоню в мою.

— Ходімо, синьйоро, — сказав я тихо.

Голос зрадницьки понизився, але я це вчасно приховав. Її пальці були теплі, і вона навіть не намагалася вирвати руку. І чомусь від цього дрібного факту я відчув себе так, ніби виграв щось суттєвіше за будь-яку війну між кланами.

***

Я мовчки йшла поруч з Адріаном, намагаючись не видавати того легкого трепету всередині. Не від хвилювання, а від задоволення. Після тривалого ув’язнення сам факт, що я виходжу за межі маєтку, вже здавався перемогою. 

Так, браслет ховався під довгою сукнею. Так, Адріан щось там «переналаштував», щоб я могла вільніше рухатися. Але для мене це звучало як попередній дзвінок свободи. Я вже уявляла, як на тому елітному заході знаходжу можливість зв’язатися з батьком. Або тікаю через кухню. Або ховаюсь у жіночій кімнаті до приїзду своїх. Варіантів було багато і вперше за довгий час я відчувала азарт.

Саме тому я зранку покірно виконувала все, що він казав. Ніяких суперечок, сварок, істерик. Я навіть сіла в авто без жодного слова, тільки приховувала посмішку, що лізла на обличчя.

Адреналін пульсував у пальцях, і я тихенько обхопила коліна, щоб не видати себе. Я вже продумувала, кому саме підійти, що сказати, як поводитись. План був неідеальний, але він був.

Та щойно я уявила, як прошу про допомогу першого ж знайомого обличчя, Адріан заговорив.

— Цей захід на дуже високому рівні, — сказав він. — Я маю вдруге підтвердити свій авторитет. Для мене це важливо.

Я скосила погляд, готова була пожартувати чи хоча б подумки порадіти, що можу все зіпсувати. Але він продовжив:

— І я… довіряю тобі, Грейс. Хай там що, але довіряю.

Задоволення, що гріло мене зсередини, пропало. На його місце прийшло непрохане збентеження. Я вперлась поглядом у вікно, стискаючи пальці, щоб не показати цього.

Адріану не варто було казати таке.  Не мені. І точно не зараз, коли я хотіла втекти від нього так само сильно, як і дихати.

***

Ми зайшли за руку до великої зали.  Усередині було близько сотні людей. Костюми, сукні, дорогі прикраси, легкий гул голосів, запах вина й парфумів. Але жодного знайомого обличчя. Ніби я потрапила в чужий всесвіт, де всі знають свої ролі, а я ні.

Мені стало незатишно. Адріан це помітив, звісно, що помітив. Його пальці легенько стиснули мої, і він нахилився ближче.

— Я поруч. Не хвилюйся. Дві годинки й ми їдемо. — Я кивнула, намагаючись приховати, що ці слова чомусь трохи заспокоїли. Не повністю, але достатньо, щоб я змогла вирівняти плечі й зосередитись.

Почала оцінювати обстановку. Зала велика, з високими стелями. Два основні виходи, один службовий. Охоронців менше, ніж у маєтку, але достатньо, щоб не ризикувати бездумно. Люди розосереджені, хтось тримає келихи, хтось активно щось обговорює. Я не могла сказати, хто тут друг, хто ворог. Хоча, чесно кажучи, це й не мало значення, я шукала можливість зникнути.

Підсвідомо, автоматично. Навіть тоді, коли всередині ще нило дивне відчуття провини після його слів у машині.

Поки я продумувала ймовірні шляхи втечі, Адріан уже вітався з людьми. Тис руки, обмінювався короткими фразами, посміхався так, ніби володіє половиною залу. А може, й володів, хто їх знає.

Я спостерігала збоку й раптом усвідомила, що він зовсім не просто «мафіозі», яким я звикла його називати у своїх думках. Ім’я Адріана тут важило багато. Люди реагували на нього з повагою, навіть із певною обережністю. Йому віддавали шану, схиляли голови, намагались привернути його увагу.

І мені вперше за весь час стало трохи моторошно. Бо я була поруч із чоловіком, який у цьому світі мав силу. Таку, про яку я знала лише з чуток і страшних історій, що розповідали у моєму домі.

***