Розділ 17

Я наздогнав Грейс вже біля кущів жасмину. Вона йшла швидко, ніби тікала не від мене, а від власних думок. Сон з мене давно злетів, лишилася напруга після тиру і роздратування, яке я намагався ковтнути, але воно тільки ширилося.

— Грейс, — покликав я, і вона нарешті зупинилась. — Що це щойно було? — запитав я повільно, стримуючи бажання гримнути. Хоча, можливо, вона саме цього і хотіла.

Грейс знизала плечима, наче мова про якусь дрібницю.

— Мені нудно, — сказала спокійно. — Сумно, якщо точніше. І мені нічим себе зайняти у твоїй золотій клітці. Тому… так, я вирішила допекти тобі. Хоча б трохи.

— Ти стріляла в мою фотографію, — нагадую, нахиляючись ближче. — Це трохи більше, ніж “допекти”.

— А що мені лишається? — вона знову знизує плечима. — Я сиджу тут без зв’язку, без грошей, без можливості вийти кудись, окрім саду. Ні подруг, ні занять. Ти навіть телефон заборонив.

— Тимчасово, — бурмочу я.

— Тимчасово, — повторює ледь глузливо. — Я відчуваю себе не в шлюбі, а на якомусь випробувальному терміні. Або в покаранні за особливо тяжкий злочин.

Я закотив очі.

— Добре, — видихнув я. — Просто скажи, чого ти хочеш.

Дружина мовчить кілька секунд, дивлячись на мене.  Я ще не знаю, що саме вона зараз скаже, але знаю одне, відповідь мені точно не сподобається.

— Я хочу побачити подруг, — поки адекватне прохання. — Випити шампанського, пройтися містом, посміятися. Хочу хоч трохи нормального життя, а не сидіти тут, як музейний експонат. Мені двадцять, Адріане. Я хочу руху, хоч трохи свободи. І… так, я хочу просто кудись поїхати. Неважливо куди. Хоча б проїхатися містом на твоїй машині.

Грейс говорила без істерики та виклику, і від якої мені стало некомфортно. Наче я сам не помічав, у які рамки її загнав.

Я провів рукою по обличчю, зібравшись і відповів спокійно:

— Добре. Я можу щось придумати.

Грейс підняла на мене очі, недовірливо.

— Але є умова, — додав я. — Завтра я маю бути на одному важливому заході. І ти поїдеш зі мною.

Дружина вже відкрила рота, щоб огризнутися, але я випередив її.

— Ти просто супроводжуєш мене. Ніяких втеч, ніяких фокусів, ніяких сцен. Якщо поводитимешся нормально, то після цього ми домовимось про телефон, зустрічі з подругами й все інше, чого ти хочеш.

Грейс стояла кілька секунд нерухомо, злегка стиснувши губи. Я бачив, як у ній бореться бажання вивернути все по-своєму і холодний розрахунок, що інколи в ній з’являється.

— Ти справді думаєш, що я втечу? — запитала вона.

— Я знаю, що ти можеш, — відповів я чесно.

— Гаразд, — кинула вона через плече. — Поїду. Але якщо ти порушиш слово, я вистрелю в тебе, а не в мішені.

У мене з’явилася посмішка.

— Домовилися.

Звісно, я їй не довіряв. І, звісно, вона мені була ні до чого на завтрашньому заході. Я міг бути присутнім там тільки з Маріо. Але з Грейс усе працювало інакше. Їй потрібні були рамки, а мені важелі. Маленький торг, щоб не розслаблялася і не думала, що тут усе відбувається за першим її бажанням. Домовленість була для неї радше уроком, ніж привілеєм.

Я вже збирався розвернутися й повернутися досипати кілька годин, коли її голос зупинив мене.

— Якщо ти вже не спиш… — дружина зробила крок уперед, закинувши руки в боки, — то розваж мене трохи.

Я завмер на півкроці й повільно озирнувся.

— Я тобі не клоун, щоб фокуси показувати, — кинув я сухо.

Грейс не образилася, не відступила й навіть не змінила виразу обличчя. Навпаки, кутики її губ злетіли догори, наче вона щойно виграла суперечку, яку вела сама з собою.

— Я б посперечалася.

Попри втому, злість і те, що вона щойно в тирі стріляла в моє фото, всередині мене прокинулося знайоме відчуття, те, яке я не мав права показувати. Грейс примудрялася дратувати мене до божевілля і водночас чіпляти так, що хотілося підійти ближче.

Я склав руки на грудях і підняв брову.

— Обережно, синьйоро. Я можу розважити так, що тобі потім буде складно заснути.

Дружина хмикнула, але в очах промайнула цікавість.

— Спробуй, — кинула вона з викликом. — Все одно мені нудно.

Я відчув, як у грудях прокочується небезпечне тепло.

— Повір, — я зробив крок до неї, — нудьга – останнє, що ти відчуєш, якщо я справді почну.

Грейс розсміялася так легко, ніби я щойно сказав щось смішне, а не попередження.

— ДеРоссі себе переоцінює, — кинула вона, зухвало зиркнувши на мене. — І взагалі… ти мені нецікавий як чоловік.

Це зачепило. Не по-дитячому, не дрібно, а в саме его, в найвразливішу точку, про яку ніхто не знав. Я зробив крок уперед і ще один, доки між нами не лишилося повітря, що не мало куди подітися.

Я навис над нею, відчуваючи, як її подих стає частішим.