Розділ 16

Прокинувшись, я спершу не зрозуміла, чому щось торкається мого плеча. Потягнулась, перевернулась і завмерла. Біля мене лежав великий букет ніжних ранункулюсів. Я повільно піднялась, взяла його в руки й відчула, як щось м’яко стислося всередині.

Жодної записки. Жодного пояснення. Але мені й не потрібно було. Я знала, від кого вони. І ця впевненість була такою ж дивною, як і приємною.

Я мала б роздратуватися, нагадати собі, хто він, чому я тут, і як сильно хочу втекти. Але натомість відчула, як на губах з’явилась посмішка. Я швидко стерла її долонею, ніби це могло щось змінити.

З букетом у руках я вийшла зі спальні й спустилась на перший поверх. Квіти пахли ніжно, аж хотілося вдихати глибше.

— Мені потрібна ваза, — сказала я першій покоївці, яка трапилась на очі. — І вода.

Вона кивнула, навіть не дивуючись букету в моїх руках. Мабуть, тут уже нічим нікого не здивуєш.

— І… де Адріан?

— Синьйор повернувся рано-вранці. Він пішов відпочивати й попросив його не турбувати, синьйора.

Я мовчки кивнула.

Покоївки обережно перелили воду у високу вазу й поставили туди ранункулюси, а потім віднесли все назад у мою спальню. Я ж пішла у душ, даючи собі час прокинутись остаточно. Гаряча вода трохи заспокоїла, і вже за двадцять хвилин я стояла перед дзеркалом з легким макіяжем і в одній із тих суконь, які Адріан наполегливо купив для мене. Не знала, чи злитися за це, чи дякувати, тому обрала нічого не відчувати.

Після сніданку я сиділа кілька хвилин за столом, крутячись у думках. Клятий ДеРоссі спав, і дратувати було нікого. Ранкова рутина завершилась, і я залишилась із порожнім днем. Спроби втекти сьогодні я призупинила, не через покору, а через втому.

Тому я вирішила вперше нормально оглянути територію маєтку.

Маєток виявився справді величезним. Двоповерховий будинок у світлому камені, навколо нього басейн з бірюзовою водою, далі тягнувся доглянутий сад, у якому все виглядало надто ідеально. Під навісом стояли дорогі машини, справжній автопарк.

Охоронців з десяток. Кожен із них вдавав, що не дивиться на мене, але дивились усі. Покоївки теж були десь поруч, як і шеф-кухар із садівником, що щось обговорювали біля теплиці.

Я блукала, не знаючи, куди хочу йти, поки ненароком не відчинила металеві двері збоку гаражів. Спустилась вузькими сходами вниз. Повітря стало прохолоднішим, пахло мастилом і металом.

Коли я ввімкнула світло, побачила перед собою тир, просторий, добре обладнаний, із мішенями на протилежній стіні й кількома видами зброї на полицях.

Я застигла. Навряд чи Адріан хотів, щоб я про це місце знала. Але я вже стояла тут. І в мені щось тихо й уперто клацнуло.

***

Я тільки-но заснув, як мене різко вирвало з дрімоти. Розплющив очі й побачив, як наді мною нависає один з охоронців. Той одразу вибачився, але вигляд у нього був такий, що я вже знав, нічого хорошого не почую.

— Синьйоре… можливо, вам варто знати. Синьйора Грейс зараз у тирі. Вона взяла зброю. І… не хоче звідти виходити. На всі вмовляння тільки націлюється на людей.

Я вилаявся й підскочив на ноги. У самій піжамі, босий, я вилетів із кімнати й помчав коридором. У голові був один безлад, що вона вигадала цього разу? І чи не поранить когось, поки я біжу?

Коли зайшов у тир, побачив картину, від якої мені захотілося знову вилаятись.

Уздовж стіни стояли мої охоронці, мовчазні, напружені. Всі трималися на відстані, бо Грейс стояла посеред приміщення в короткій сукні та на підборах, із пістолетом у руках. Вона навіть не глянула на них. Просто зосереджено цілиться у мішень.

А на мішені висіла моя фотографія. І, судячи з кількох точних отворів у голові та грудях, Грейс уже встигла добре потренуватися.

Я вдихнув, повільно, намагаючись тримати себе в руках. Бо схоже, моя дружина вирішила почати ранок… біс його знає, з чого саме.

Зробив крок уперед, і підбори Грейс тихо клацнули, вона різко повернула голову в мій бік. Погляд у неї був серйозний, але десь у глибині миготіла іскра задоволення. Вона ніби чекала на мене.

— Ти вирішила мене вбити? — запитав, не підвищуючи голосу. — Чи просто тренуєшся, на випадок, якщо я не ті квіти куплю?

Грейс знімає палець зі спускового гачка, але пістолет не опускає.

— Я просто хотіла зрозуміти, на що здатна ця штука, — відповіла рівно. — І, здається, тепер маю уявлення.

Дружина переводить погляд на мішень, де моя фотографія вже нагадувала решето.

— Я бачу, — киваю. — Влучність у тебе вражаюча. Навіть лякає трохи.

— Добре, — вона підіймає підборіддя, — тоді відійди ще метрів на п’ять. Може, злякаю сильніше.

Я посміхнувся. Не тому, що слова були смішні, просто Грейс виглядала надто захопленою собою. Небезпечною і до біса спокусливою.

— Не думав, що ти зранку така агресивна, — кажу, повільно наближаючись.

— То не агресія, — вона легенько повертає зброю, щоб мушка дивилася вже не на мішень, а десь у мій бік. — Це… терапія.