Розділ 15

Я не збирався проковтнути те, що зробив Далтон. Він підірвав мій склад зі зброєю і думав, що я мовчатиму. Думав, що це мене налякає і змусить відмовитися від Грейс. Але я не планував ні поступатися, ні залишатися в тіні. Тому на сьогоднішню місію я приїхав особисто.

 — Не лізь сам, Адріане. Дай хлопцям усе зробити, — торочив мені Маріо. Та я вже накинув бронежилет і перевіряв автомат. Його слова відлітали, як горох об стіну.

Я вирішив іти сам, бо це особисте. Далтон не просто зачепив бізнес, він спробував показати, що може мене принизити.

Ми під’їхали до доків тихо, без зайвого пафосу. Моїх людей було значно більше, ніж хлопців Далтона, що розвантажували контейнери з Колумбії.

Часу майже не було. Я дав знак і ми пішли.

Перший охоронець навіть не встиг повернутись: клацнув глушник, тіло обм’якло й опустилося на бетон. Другий намагався навести ствол, але я випередив. Коротка черга і він полетів назад, збиваючи ящики.

Далі все розгорілося миттєво. Постріли, крики, вибухи. Я рухався швидко, змінював магазини майже на автоматі. 

Один з людей Далтона вискочив з боку, ледь не впритул. Я вдарив його прикладом у щелепу, він згорнувся, а я навіть не зупинився, просто добив точним пострілом в спину й пішов далі.

За кілька хвилин усі лежали. 

Я підійшов до контейнера, провів рукою по маркуванню і хмикнув. Ось що Далтон так охороняв. Тепер це моє.

— Що йому сказати? — тихо запитав Маріо.

Я зачинив контейнер і кивнув:

 — Передай, що сьогодні я завдав удару у відповідь. —  Я зупинився, глянув на тіла під ногами. — А наступного разу бути тим, хто нападе першим, якщо Далтон не змириться, що Грейс моя.

І так, сьогодні я йшов по його території, як по власній кухні. Нехай звикає.

***

Ми возили ту довбану партію до світанку. Я стояв над хлопцями, контролював кожен ящик, кожен грам товару. Лише коли остання машина зачинила двері й рушила до нашого складу, відчув, що можу видихнути.

Я сів за кермо, завів двигун і поїхав у бік дому. Думав, що після ночі бою мене накриє втома, але розум був надто ясним. Дорога була спокійною, небо повільно світлішало, й саме тоді я зловив себе на одному, що думаю про Грейс. Мабуть, зараз спить у моїй спальні, заплутавшись у ковдрі, як завжди робить. Вона не знала, де я був і що робив, і я хотів, щоб так залишалося. Її світ не мав торкатися мого. Я жив у тіні, щоб вона могла прокидатися при світлі. Кожен мій постріл, кожне рішення, кожен ризик був не про владу й не про страх, а про те, щоб ніхто й ніколи не забрав у мене право бачити її живою, спокійною, моєю. Любов не робить слабким, вона робить безжальним до всього, що загрожує.

Я зупинив машину тільки тоді, коли збоку побачив світло. Квітковий магазин працював, хоча сонце ще навіть не вилізло. Певно, цілодобовий.

Зайшов усередину й відразу застиг. Запахи, кольори, десятки видів квітів і жодного поняття, що з цього підійде їй. Я стояв серед цього квіткового хаосу й ловив себе на смішному, мене не збила з пантелику нічна перестрілка, а ось вибір букета змусив зупинитися.

Не знав, що саме їй купити. Хотів лише одне, щоб, коли дружина прокинеться, це стояло біля її ліжка. І щоб хоч трохи це пом’якшило те життя, у яке я її втягнув.

***

Я попросив флористку зібрати букет, який був би достатньо ніжним, щоб не налякати її, і водночас достатньо промовистим, щоб передати те, що я ніколи не наважусь сказати вголос. Жінка лише кивнула, ніби розуміла більше, ніж я казав, і взялася до роботи. За пів години у моїх руках опинився великий букет, з квітів, назву яких я не знав.

Повернувся додому, і охоронці провели мене поглядами, ніби я приніс не квіти, а гранату з вирваною чекою. Ніхто, звісно, не наважився коментувати.

Я зайшов у спальню тихо, так, щоб навіть підлога не скрипнула. Грейс спала, міцно обіймаючи подушку, наче вона могла захистити її від усього світу. Світло ранку м’яко падало на її обличчя, роблячи його ще спокійнішим, ще недосяжнішим. Я стояв і дивився на неї довше, ніж варто було.

Потім поклав букет на ту частину ліжка, де мав би лежати сам. Обережно, щоб не торкнутися Грейс, не порушити її сон.

Ще мить і я вийшов, зачинивши двері так тихо, як тільки міг.

Серце билося швидко, надто швидко для ранку після ночі операції. Але кожен раз, коли справа стосувалася Грейс, я втрачав усю свою холоднокровність. Це дратувало. І водночас, чорт забирай… робило мене живим.