Розділ 14

Я стояв, спершись плечем об одвірок і спостерігав за Грейс. Вона щойно поклала слухавку, і в її очах уже не було тої дикої злості, яка палала весь тиждень. Дружина поникла, я це бачив це. Я очікував сліз, крику, нового вибрику. Але замість цього Грейс підняла погляд і спокійним голосом запитала:

— Навіщо ти мене тримаєш, Адріане? — за весь цей час, чи не вперше, Грейс назвала мене на ім’я.

Я не одразу відповів. Її тон був на диво, без виклику, і це мене насторожило.

— Якщо це твій спосіб помститися за смерть твого дядька… — вона ковтнула повітря. — То я не мала до цього жодного відношення. І буде жорстоко, якщо саме я заплачу за те, що зробив мій брат.

— Це не помста, — сказав я без вагань. — Ти не будеш платити за вчинки твоєї родини.

Грейс стиснула пальці.

— Тоді вислухай мене. Моя сім’я справді спробує тебе вбити. Вони вже це вирішили. І поки в тебе є можливість, постав їм свої умови. Вимагай щось. Гроші, території, угоди, що завгодно. Я… — вона прикрила очі й видихнула. — Я присягаюсь, вони дотримаються слова. Ти можеш обміняти мене.

Я мовчав кілька секунд. Дружина дивилася на мене майже благально.

— Мені нічого від них не потрібно, — відповів я.

— Тоді що, в біса, відбувається? — її голос зірвався. — Навіщо ти мене утримуєш? Навіщо все це?

Я підійшов ближче. 

 — Бо ти моя дружина.

Грейс розкрила рота, ніби хотіла щось сказати, але слова не з’явились. Я бачив у ній страх, злість, розгубленість, усе впереміш. Але головне – вона нарешті почала розуміти очевидне.

Я не тримав її як заручницю. І точно не для того, щоб помститися. Я тримав її, бо цього вимагала реальність, у якій ми обоє жили. І моє рішення було незворотним.

***

Дивилася на Адріана, намагаючись зрозуміти хоч щось у всій цій клятій плутанині.

— Навіщо ти взяв мене в дружини? — запитала я, на цей раз без крику, без істерики, просто втомлено. — І, будь ласка, тільки не повторюй мені, що я належу тобі з дня народження. Мені потрібна правда.

ДеРоссі насупився.

— Я вже все сказав.

— Ні, не сказав. Чому ти вбив Пірса? Навіщо влаштував це весілля? Що ти від мене, в біса, хочеш?

Я наблизилася на крок, серце калатало, але я не відступала.

— Скажи хоч щось зрозуміле.

Він провів рукою по щелепі, наче стримував себе.

— Ти досі не здогадалася?

— Про що я мала здогадатися?

Погляд Адріана ковзнув по моєму обличчю, зупинився на губах, а потім знову зустрів мої очі. І тоді він сказав італійською: 

— Da tempo nutro dei sentimenti che mi impediscono di darti a Pierce (У мене давно є почуття, які не дозволили мені віддати тебе Пірсу).

Секунда. Друга. Я кліпнула, думаючи, що щось неправильно почула.

— Що це має означати? — видихнула я.

Адріан не відповів. Просто розвернувся, відкрив двері й вийшов із кімнати, не кинувши навіть погляду на мене.

Двері зачинилися. А я залишилася стояти посеред кімнати, не маючи жодного уявлення, що саме щойно почула… і що з цим тепер робити.

***

Я зачинив двері й пішов коридором швидше, ніж хотів. Не тому, що квапився. Просто не хотів, щоб Грейс бачила те, що ще нікому не дозволяв бачити.

Емоції – це слабкість. Вразливість – це зброя, якою користуються вороги. І я не мав права дати комусь навіть натяк на те, що в мені є щось м’яке, щось живе, щось, що може боліти.

Грейс не мала про це знати. Жодна клята душа не мала.

Але коли Грейс запитала, прямо, без викрутасів, чому я взяв її за дружину, я ледве стримався. Вона дивилася так, ніби хотіла отримати з мене відповіді, яких я нікому не давав.

Добре, що я пішов. Добре, що вийшов у той момент, коли її очі почали вимагати ще. Ні батько, ні Маріо не знають правди. Для всіх я діяв холодно, стратегічно: союз, контроль, політична вигода, удар по Далтонам. Так простіше. Так правильно. Так безпечно.

Але справжні мотиви – це те, що я не відкрию нікому.

Правда в тому, що я не збирався ділити її з кимось іншим. Ні тоді, ні тепер, ні будь-коли. 

Грейс належала мені з того дня, коли я вперше побачив, як вона сміється, впавши в калюжу у свої п’ять років. З того дня, коли вона сперечалася зі світом, не боячись нікого. І з того моменту, коли вісімнадцятирічна дівчина, вся гаряча й розгублена, відштовхнула мене зі словами, що наш поцілунок нічого не означає. Для неї, можливо, нічого не означало, але не для мене.

Я пройшов коридором до сходів, стиснувши кулаки. Якщо доведеться боротися з її родиною, я боротимусь. Якщо доведеться піти проти своєї, піду.

Бо повернути Грейс назад я не дозволю. І втратити, тим більше. Вона моя. І дуже скоро вона це усвідомить.