Розділ 13

Минув тиждень від тієї миті, коли моє життя перевернулося і я стала дружиною Адріана ДеРоссі. Сім днів, за які я встигла перепробувати все, що тільки спадало на думку, аби втекти від нього й цього маєтку.

Одного ранку я намагалася перелізти через паркан. Дурна ідея, він був надто високим, та я все одно полізла. Встигла закинути ногу, перш ніж мене зняв здоровенний охоронець, немов кошеня. Він тільки видихнув крізь зуби: “Синьйоро, не треба”, — і поставив мене на землю.

Іншим разом я вирішила зіграти жіночністю. Спершу спробувала звабити двох охоронців біля виходу. Вони стояли, мов статуї. Навіть бровою не повели. Тоді я змінила стратегію й запропонувала гроші, а потім будь-які послуги, лише б випустили. Але й це не спрацювало. Один із них делікатно прокашлявся й попросив більше так не робити.

І, звісно, з’явився Адріан. Спостерігав ззаду, спершися на одвірок, з тією своєю зухвалою посмішкою. Сказав, що моя винахідливість була б навіть милою, якби не була такою наївною. Я ледь не вдарила його чимось важким.

Була ще інша спроба, я вкрала його телефон, поки він був у ванній. Серце вискакувало з грудей, коли набирала 1-0-2. Але екран заблокувався, а пароль я не вгадала. Три спроби й все. Я кинула той клятий телефон на ліжко й вилаялася.

Двічі благала покоївок допомогти. Двічі вони опускали погляди й ховали руки за спиною. Жінки мене жаліли, я це бачила, але допомагати ніхто не наважувався.

А ще був браслет. Грубий, важкий, холодний метал на щиколотці, який нагадував мені про те, кому я тепер “належала”. Я смикала його, крутила, пробувала хоч якось зняти, але все марно.

Сім днів. Сім спроб. Сім провалів. І жодного кроку вперед до свободи.

Але я не збиралася здаватися, хай там що. Якщо сила не спрацювала, лишалося лише грати тонше. На жалість. На людяність, якщо в ДеРоссі вона взагалі залишилася.

Я відчинила двері до спальні, де знову ночувала сама, зробила кілька кроків усередину й навмисно голосно заплакала. Не тихенько, не стримано, а так, щоб всі в домі почули. Хай Андріан знає, що мені погано. Хай думає, що він загнав мене в кут.

І, звісно, він почув. Голос ДеРоссі озвався майже відразу:

 — Що трапилось?

Я ще сильніше схлипнула, стискаючи край ковдри.

— Я скучила за мамою… — слова виходили уривчастими, але переконливими. — Хочу її побачити… мені не вистачає її голосу… її підтримки…

Адріан стояв біля дверей, схрестивши руки. Він уважно слухав, а потім повільно видихнув, не сердито, а наче втомлено.

— Можу подзвонити. Якщо тобі це потрібно, то поговори з нею.

Я підняла заплакані очі й тихо сказала:

— Я хотіла б краще її побачити…

Обличчя Адріана навіть не здригнулося. Погляд залишився холодним, непохитним, і я відразу зрозуміла відповідь. Ні. Не цього разу. Не сьогодні.

— Тоді хоча б набери її, — прошепотіла я. — Будь ласка.

Він дістав телефон, записав номер з моїх слів і простягнув мені слухавку. Але не вийшов. Навіть не відвернувся. Я стиснула телефон у руках. ДеРоссі дав мені можливість подзвонити мамі, але водночас нагадував, що жодної шпарини в нього я не знайду.

Мама взяла слухавку майже одразу, і в мене перехопило подих. Її голос був такий рідний, теплий, ніби на мить усе це пекло зникло і я знову стояла на кухні, обіймаючи її за плечі.

— Доню? Це ти? — вона говорила швидко, схвильовано. — Як ти там? Ми шукаємо спосіб дістатися до тебе. Твій батько… він присягнувся, що вб’є цього ДеРоссі власними руками. Це питання часу. Ми їх усіх…

Мене наче холодною водою облило. Їх уб’ють. Його вб’ють.

Я ковтнула повітря й мимоволі подивилася на Адріана. Він стояв, як і стояв, нерухомий, зосереджений, навіть не здивований. Ні єдиного прояву емоцій. Наче слова моєї матері долітали з іншого світу, який його не стосується.

Але мене стосувалися.

Бо попри все: цю примусову церемонію, браслет на нозі, владу, яку він наді мною тримав, я не хотіла його смерті. Адріан не вдарив мене, не принизив, не зробив нічого, що могло б зламати мене. Навіть мої істерики та спроби втекти він зносив більш-менш стерпно.

Я вдихнула глибше, намагаючись опанувати голос.

— Мамо, я… я в порядку, — сказала тихо, вже без бажання щось утнути. — У мене все добре. Не хвилюйся.

— Грейс, як добре? Він же…

— Мамо, все нормально. Справді. Адріан ставиться до мене… лагідно. — Слово ледь не застрягло в горлі, але я змусила себе закінчити. — Я не в небезпеці.

Мені здалося, що вона на мить знітилася.

— Доню…

— Ми скоро побачимось, — я говорила впевнено, хоч руки тремтіли. — Передай татові, що я жива. І… нехай не робить дурниць.

— Грейс…

— Я часто телефонуватиму, обіцяю. Люблю тебе.

Віддала слухавку. Адріан не сказав ні слова, лише повільно забрав телефон і вимкнув екран. У горлі стояв клубок. У животі стискалося болюче відчуття.

Я збрехала мамі, але по-іншому не могла.