Розділ 12

Я стояла посеред кімнати, в руках була шпилька для волосся, як єдина зброя. Переді мною Адріан, з виглядом, наче зараз когось приб’є. І, видно, цим “кимось” буду я.

— Стояти! — я підняла руку, наче це могло його зупинити. — Навіть не думай до мене підходити!

Чоловік підняв брову, дивлячись так, ніби я щойно сказала щось дуже смішне.

— І що тепер? Ти плануєш мене налякати?

— Якби ж то, — буркнула я. — Просто… тримай дистанцію.

Він зітхнув, підпер рукою двері, а потім кинув коротко:

— Що ти ще бажаєш, Грейс?

Я зробила найщиріший вираз обличчя, на який була здатна:

— Було б люб’язно, якби ти зняв з мене цей милий браслет на нозі. Знаєш, цей витвір модного мафіозного дизайну з трекером.

Його погляд потемнів, щелепа напружилась, і я майже почула, як ДеРоссі стискає зуби.

— Грейс, не випробовуй моє терпіння. Ти й твій батько сьогодні вже добряче мені його зіпсували. І це, на хвилиночку, лише перший день нашого подружнього життя. Цікаво, що буде далі.

— Ну, — я зробила крок назад, не відводячи погляду, — можливо, варто задуматись, чи треба тобі така дружина. Ми ще можемо все виправити. Ти – вільний, я – щаслива, і твоє життя не перетвориться на пекло. Вигідна угода, правда ж?

— Грейс, розлучення не входить у мої плани.

І замість того, щоб прибити мене, як я очікувала, Адріан просто пішов до дверей і почав відсовувати комод. Ех, а я з такою важкістю ним створювала барикади.

— Серйозно? — я дивилася на нього, як на божевільного. — Ти все стерпиш, але не даси мені розлучення? 

— Якщо треба буде, то так, — спокійно відповів він, не обертаючись.

***

День був просто клятий. Іншого слова не підбереш. Усе, що могло піти не так, зірвалося саме сьогодні.

Я відсунув комод, який, здавалося, важив, як половина будинку. Викликав двох покоївок і наказав їм:

— Приберіть усе у спальні. І нагодуйте синьйору Грейс. Якщо відмовиться, то зробіть силоміць. Вона сьогодні їла лише злість, а від неї ситою не станеш.

Дівчата кивнули й кинулись виконувати наказ. Я ж пішов до душу. Гаряча вода мала б допомогти, але не допомогла. Тільки сильніше відчував напруження у плечах. Кров, дим, крики – усе ще стояло перед очима.

Коли вийшов з ванної, мене зустрів протяг. Балконні двері розбиті. В кімнаті прохолодно. Я зціпив зуби, вдихнув свіже повітря, і зрозумів, що якщо залишуся тут, то просто з’їду з глузду.

Забрав подушку й рушив у гостьову спальню. Коли я відчинив двері, Грейс уже була в ліжку. Побачила мене і, здається, ледь не стрибнула на місці.

— Забирайся звідси! — крикнула вона, схопивши подушку, наче збиралася нею оборонятися.

— Ні, — відповів я спокійно, притискаючи свою подушку до грудей. — Вчора я ночував тут. У тебе тепер моя спальня. А там холодно, двері на балконі немає. Так що... сунься.

Вона глянула на мене так, ніби зараз кине щось важче за подушку.

— Ти серйозно?

— Абсолютно, — сказав я, підходячи ближче. — Або я лягаю поруч, або ти йдеш у холод. Вибір за тобою, дружино.

Грейс стиснула зуби й крізь них процідила:

— Я тебе ненавиджу.

— Звикай, — кинув я коротко. — Ми тільки почали.

***

Я дивилася, як Адріан демонстративно відсуває ковдру, кидає подушку поруч і вкладається так, ніби це цілком його територія. 

— Ти що, з глузду з’їхав?! — вирвалось у мене. — У цьому домі сотня кімнат, невже не знайшлося жодної, крім цієї?

ДеРоссі навіть не поворухнувся.

— У всіх інших живуть мої люди. І турбувати їх я не збираюся.

— А мене, значить, можна? — я сіла на ліжку, стиснувши кулаки.

— Ти – моя дружина, — спокійно відповів він. — А ще, якби ти не влаштувала спектакль з барикадами, могла б ночувати у своїй спальні без проблем. Але тепер вибір простий: ніч тут, або протяг і холод.

Його байдужість дратувала мене. Я зібралася з гордістю встати, кинути йому ковдру в обличчя й піти, аби тільки довести, що не збираюся терпіти такого нахабства. Але щойно я ворухнулася, сильна рука лягла мені на плече, притискаючи до матраца.

— Не думай навіть, — голос його став низьким, небезпечним. — Лягай і спи, Грейс.

Я застигла, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.

— Відпусти, — прошепотіла я, намагаючись не показати страху.

Адріан не зрушив. Тільки нахилився ближче, так, що я відчула його подих на своїй щоці. Мені хотілося крикнути, вкусити, зробити хоч щось, але всередині наче щось стислося.

— Ти підеш і знову зробиш дурість. А я сьогодні вже втомився від них.

Я могла кричати, погрожувати, будувати барикади, але правда була простіша й гірша: тут усе вирішував Адріан. Його спокій лякав більше за гнів, бо в ньому не було сумнівів. І саме це означало, що втекти буде значно складніше, ніж я уявляла.