Розділ 11

Я зайшов у маєток, ще не встигнув скинути пальто, як з обличчя покоївки стало зрозуміло, день не збирався давати мені спокій. Вона тремтячим голосом повідомила: «Синьйора закрилася у вашій спальні, синьйоре, і не впускає нікого».

Я спершу навіть не повірив. Грейс замкнена? Без ключа? Вона ж не мала доступу ні до системи безпеки, ні до електронних замків. Та покоївка присягалася, що так і є.

Піднявся сходами, ще зліший, ніж був на згарищі складу. Далтон і його люди завдали мені збитків на кілька мільйонів, і я досі відчував, як кров кипить від люті. А тепер ця мала вирішила пограти мені на нервах.

Підійшов до дверей спальні, потягнув за ручку, справді замкнено.

— Грейс, — покликав я, намагаючись говорити спокійно. — Відчини.

У відповідь сердитий голос:

— Іди до пекла, ДеРоссі.

Я глибоко вдихнув, рахуючи до трьох. Терпіння – не моя сильна сторона.

— Якщо не відчиниш, я виламаю ці чортові двері.

Тиша. Жодного звуку. Я ще раз гукнув, гучніше. Потім стиснув щелепу й ударив плечем. Двері навіть не зрушилися.

Я вдарив вдруге, цього разу сильніше. Глухий звук удару рознісся коридором, але двері так і були зачиненими.

— Що за чортівня… — прошипів я крізь зуби, відступивши на крок.

Грейс не мала ключа. І все ж вона там, за дверима, і тримає оборону, наче воює зі мною.

Я вдарив утретє, марно. Двері навіть не здригнулися.

Стояв перед ними, відчуваючи, як у мені закипає злість. Грейс доводить мене до сказу і все одно примушує дивуватися. Навіть тут, у моєму домі, вона знаходить спосіб дати відсіч.

***

Я сиділа на ліжку, дивлячись на браслет на щиколотці, який, здавалось, насміхався з мене. Холодний метал стискав шкіру, нагадуючи, що тепер я – власність. Неначе іграшка, яку можна знайти за сигналом. Я ковзнула пальцями по застібці, намагаючись хоч якось її розхитати, але марно, пристрій не піддавався.

Не знаю, чи справді він може вдарити струмом, чи це просто спосіб мене налякати. Але без телефона й інтернету я не могла цього перевірити. 

За дверима знову загуркотіло.

— Грейс! — голос Адріана лунав глухо, але роздратовано. — Відчини, поки я не виламав їх!

Я не стримала посмішки. 

— Нехай щастить, клятий мафіозі.

Двері я заблокувала як могла: пересунула важкий дубовий комод, наклала зверху ще кілька речей, аби він не зрушився. Навіть, якщо Адріан справді хоче виламати ті двері, йому доведеться попітніти.

Я глянула на браслет і стиснула зуби. Хай хоч током б’є, я все одно знайду спосіб його зняти. Мене не триматиме якась блискуча іграшка й не контролюватиме чоловік, який вирішив, що може диктувати мені життя.

З-за дверей долинув ще один гучний удар, і деревина злегка затріщала. Я посміхнулася ще ширше, глянувши в той бік і тихо прошепотіла:

— Іди ти в дупу, Адріане. Не буду я жити за твоїми правилами.

Потім зітхнула, зняла з потилиці шпильку для волосся й нахилилась до браслета. Якщо цей металевий паразит має слабке місце, я його знайду.

***

Я вже не пам'ятаю, коли востаннє мене так дратували. Власна спальня, власний дім, і я не можу потрапити всередину через кляту жінку, яку сам привіз сюди.

Охоронці стояли осторонь, намагаючись удавати серйозність, але я бачив, як у декого смикаються кутики рота. Один із них обережно запитав, чи потрібна допомога. Я обернувся й так глянув, що решта миттю втупилася в підлогу.

— Знайдіть драбину, — коротко кинув я. — І поставте її під балкон моєї спальні.

Вони навіть не питали навіщо. Через кілька хвилин усе було готово. Я глянув угору, балкон висів у сутінках, і я чітко розумів: Грейс прорахувалася. Може, вона й забарикадувала двері, але про балкон не подумала.

Схопився за боки драбини й почав підійматися. Метал був холодний, пальці трохи ковзали, але зупинятися я не збирався. Коли дістався до поручнів, зачепився руками, підтягнувся й опинився на балконі.

Так, він був зачинений, проте скло не вічне. Я спершу просто глянув усередину і мало не розсміявся. Грейс сиділа на ліжку, зосереджено колупаючись біля браслета, намагаючись його зняти. Комод, стілець, навіть вазу притягнула – усе, щоб забарикадувати двері.

Дружина підняла голову й зустріла мій погляд. У її очах на мить промайнув шок, але за секунду вона вже дивилася з викликом і, чорт забирай, показала мені середній палець.

Я лише зітхнув, закотив очі, взяв стілець, що стояв на балконі, й замахнувся. Скло тріснуло з глухим звуком, потім розлетілося на друзки. Я відсунув уламки, відчинив дверцята балкона й переступив поріг.

Грейс різко підвелася. Видно було, цього вона точно не чекала.