Розділ 10

Погані новини застали мене просто в кабінеті. Охоронець стояв на порозі, блідий, як крейда. Я навіть не спитав, що сталося, бо побачив усе в його очах.

— Склад, синьйоре… Його підірвали.

Я встав повільно, намагаючись втримати рівновагу. Кожен нерв напружився. Той склад був секретом, про який знали лише четверо людей. Моє сховище, моя перевага. І тепер його немає.

Поїздка до згарища минула в тиші. Коли ми під’їхали ближче, мене вдарив запах диму й паленого металу. Колись там стояли ряди ящиків зі зброєю, акуратно впакованих, готових до будь-якої операції. Тепер – суцільна чорна яма. Попіл, уламки, брухт.

Я зупинився посеред руїн і дивився, як дим підіймається догори. Усередині все кипіло. Вони знали, куди бити. І зробив цей удар той, хто мав для цього мотив.

Я витяг телефон. Знайшов знайомий номер «Річард Далтон». Колись друг сім'ї, тепер ворог. Натиснув виклик.

— Ти, — сказав він, навіть не дочекавшись привітання. — Ти покидьок. Поверни мені мою доньку, негайно!

Його голос підвищувався від люті, але мені було байдуже.

— Привіт, тату, — відповів я спокійно. — Радий, що ти ще можеш говорити.

Далтон вибухнув від мого зухвальства. Прокльони, погрози, вимоги повернути доньку. Я слухав мовчки, поки він не затих, задихаючись від гніву.

— Вона зі мною, — нарешті сказав я. — Там, де й має бути. Моя дружина, синьйора ДеРоссі.

— Вона не твоя! — гаркнув він.

— Вибач, але запізно, — я глянув на згарище, — тепер Грейс носить моє прізвище. І залишиться в моєму домі, поки я дихаю.

Далтон кинув слухавку. А я стояв і слухав короткі виклики, поки телефон не стих. Потім прибрав його до кишені, глянув на дим і стиснув кулак. Війна почалася. Але я не планував програвати Далтону, як і віддавати йому Грейс.

Маріо підійшов непомітно, але я відчув його ще до того, як він заговорив. .

— Адріане, ти знову кинув виклик Далтону, — тихо сказав він. — Навіщо? Ти хочеш крові?

— Він почав першим, — нарешті промовив я.

Маріо видихнув, відвернувся й засміявся без радості.

— Ти підірвав його авторитет, викрав доньку, одружився з нею без згоди. А тепер дивуєшся, що він б’є у відповідь? Адріане, навіщо тобі це? Цей шлюб, ця дівчина… Що ти в біса коїш?

Я повільно підняв на друга очі.

— Це моє особисте.

— Коли йдеться про силу клану, немає нічого особистого. Ти ж це знаєш краще за будь-кого з нас.

Я замовк. Слова Маріо застрягли десь усередині, не даючи спокою. І все ж у голові спливло обличчя Грейс. Її погляд тоді на тій клятій вечірці, коли їй виповнилося вісімнадцять. Вона сміялася, безтурботна, не усвідомлюючи, як сильно змінить моє життя за кілька секунд.

Пам’ятаю, як торкнувся її руки, як мала здригнулася, і як усі навколо почали вигукувати тости. А потім той поцілунок. Неочікуваний, короткий, але зухвалий. Грейс сама піднялася навшпиньки, глянула прямо в очі, і тоді щось у мені клацнуло. З того моменту я не міг її забути.

Я намагався тримати дистанцію. Ігнорував, переконував себе, що це просто примха, але щоразу, коли бачив її, усе повернулося.

Тепер вона моя. І, можливо, саме тому я дозволяю собі те, чого не дозволив би нікому іншому.

Я глянув на Маріо, він чекав пояснення, але я не дав йому його. Лише сказав:

— Далтон мусить змиритися, що його дочка належить мені. І якщо він не зрозуміє цього, я допоможу йому це усвідомити.

Маріо тільки кивнув, хоча в його очах промайнула тривога. А я знову глянув на згарище. Мені здавалося, що серед попелу бачу її обличчя: горде, вперте, надто живе для мого світу.

Грейс завжди була для мене забороненим полем, тим, куди не можна ступати, але куди тягне щораз сильніше. 

Вона росла поруч, у тіні мого світу, серед зброї, грошей і крові, про які не мала уявлення. Її чистота дратувала, мов виклик, мов доказ, що десь поза цим брудом існує щось справжнє.

Я міг відпустити її. Міг дозволити Далтону віддати доньку за Пірса, чергового циніка в дорогому костюмі, який бачив у ній лише спосіб зміцнити свій статус. Але думка, що Грейс торкатиметься когось іншого, що її руки, її погляд, її сміх належатимуть комусь, окрім мене, – повільно вбивала мене, мов отрута. 

Це не було коханням у звичному сенсі. У моєму житті не залишилося місця для романтики. Але коли Грейс дивиться на мене: злісно, з викликом, з тією вогняною впертістю в очах, я відчуваю себе живим. Наче весь цей бруд, війни, смерть не мають значення, поки вона поруч.

Далтон ніколи не розумів, що доньку не можна було сховати від світу, в якому вона народилася. Грейс – частина його, як і я. Може, саме тому я не дав їй утекти. Бо знав: одного дня вона все одно опиниться поруч зі мною, хоч би як цього не заперечувала.

Я не прагнув її зламати. Хоча зараз здається, що саме це роблю. Але коли Грейс кидає мені в обличчя свою ненависть, я бачу, що в ній є сила. Та сама, що колись була в мені, поки я не втратив себе у війнах і домовленостях.