Розділ 9 

Я йшла поруч з Адріаном, стискаючи кулаки так, що пальці побіліли. Здавалося, ще трохи і я його вкусила б, як дика пантера. Але він тримав мене за руку міцно, немов боявся, що я знову втечу. І, мабуть, мав рацію. Якби дав мені бодай крихту свободи, я б утекла без вагань.

Після того як він знайшов мене на паркінгу, ми повернулися до магазинів. ДеРоссі спокійно сказав консультантам спакувати все, що я приміряла. Потім повів мене далі, від бутика до бутика. Показував пальцем на речі, що, на його думку, "пасуватимуть дружині". Одяг, сумки, косметика, навіть прикраси – усе він вибирав сам. Я йшла поруч і лише іноді кидала на нього погляди, які могли б спопелити людину зсередини.

Ми впоралися менш ніж за годину. Для нього це, мабуть, був просто ще один пункт у розкладі. Для мене – приниження. Усередині ж усе кипіло. Мені було байдуже, що Адріан купував, бо в голові крутилася лише одна думка – втеча. Я знайду спосіб, хай навіть доведеться чекати тиждень, місяць чи рік.

Машина зупинилася біля маєтку. Я перша вийшла, не чекаючи, поки Адріан обійде й відкриє дверцята. Хотілося бодай якось показати, що не збираюся коритися. Але він усе одно наздогнав, обхопив моє зап’ястя й майже силоміць завів до будинку.

Я не дивилася на нього. Дихала важко, щоб не сказати щось, про що потім пошкодую. І раптом побачила у вітальні незнайомого чоловіка. Адріан кивнув йому, мов старому знайомому, і спокійно промовив:

— Дякую, що так швидко приїхав.

Я насторожено глянула на незнайомця. Він відкрив перед нами чорний кейс, в середині якого лежав грубий браслет з якимось модулем і дротом. 

— Що це? — спитала я, голос тремтів від люті й від страху одночасно.

Адріан відповів із якимось задоволенням:

— Тепер ти під домашнім арештом, люба.

Я розреготалася, але сміх швидко перетворився на крик.

— Ти що, з глузду з’їхав? Ти не маєш права! Ти не одягнеш цю штуку на мене!

ДеРоссі зробив крок уперед і притис мене до себе так, що подих перейняло. 

— Можеш пручатися скільки хочеш, — прошепотів він у вухо. — Я від цього відчуваю окремий вид задоволення. 

Я вирвалася, вдарила Адріана по грудях, волала, лаяла, просила, погрожувала. Але нічого мені не допомагало.

— Не чіпайте мене! — прошипіла я, штовхаючи їх ногами. Кидалася, била, прагнула вирватися. Серце билося так, що боліло в скронях.

Адріан стиснув мене ще сильніше, немов хотів утихомирити. Я била його, кричала, намагалася вчепитися за одяг, але він не відпускав. Охоронці рушили ближче.

— Одягніть, — тихо наказав він. 

Я відчула паніку. Мене притисли так, що сил пручатися вже майже не залишалось. Я ляснула ногами, штовхнула охоронця, але він все одно одягнув браслет. 

— Що ви зробили?! — кричала я, відчуваючи, як серце готове вискочити з грудей.

Адріан не відповів одразу. Він дивився на мене і промовив спокійно, ніби обговорював погоду:

— Тепер я бачитиму тебе по трекеру. Якщо спробуєш вийти за межі маєтку або пошкодиш браслет, він подасть імпульс. Це буде боляче, Грейс. А далі я отримаю сповіщення про твою витівку. 

Це було більше, ніж контроль, це було приниження, приниження на рівні мого тіла, моєї свободи.

— Ти за це дуже сильно пошкодуєш, ДеРоссі! — кричала я. — Я все одно втечу, а потім вб’ю тебе власними руками.

Я знову думала про кожний шлях втечі, про кожну шпарину в охороні, про людей, які ще можуть допомогти. Це приниження тільки підживило мою лють.

— Ти мрієш, — прошепотіла я в його бік ледве чутно, — що зламаєш мене браслетом. Але ти помиляєшся. 

Я відчула, як по обличчю котиться сльоза. Це була не слабкість, а ясність: я мусила діяти інакше. І якщо Адріан думав, що браслет зламає мене, він дуже помилявся.

***

Я бачив, як Грейс дивилася на мене. У її очах не залишилося ні страху, ні розгубленості, тільки чиста лють. Якби могла, вона, певно, вбила б мене просто тут, не кліпнувши. І все ж, навіть під цим поглядом, навіть під тими тремтячими від ненависті руками, я залишався спокійним. Мене вже важко було здивувати чи налякати.

Грейс мала зрозуміти одне: обіграти мене неможливо. Не після всього, що я пережив. Не після того, як її сім’я забрала в мене дядька, а в мого батька спокій і розум. Я більше не дозволю, щоб хоч щось із цього зруйнувало мене вдруге.

Моя новоспечена дружина завжди була вперта, із самого дитинства. У ній було забагато вогню, і цей вогонь колись здавався мені красивим. Тепер він був небезпечним. Її спроби втекти, її крики, навіть ця ненависть – усе це було частиною гри, яку я мав виграти.

Браслет – так, радикальна міра. Але іншого виходу не було. Я не міг дозволити їй бігати, коли на порозі початок війни з її батьком. Далтон уже точить зуби, і я мушу бути готовим до удару. А поки він шукає шлях повернути доньку, я маю гарантію, що вона залишиться поруч.

Я не шукав у цьому задоволення. Просто холодну логіку. Грейс тепер моя дружина, частина мого життя, частина угоди, що не мала відбутися, але все ж стала реальністю. І тепер вона мусить навчитися жити в нових умовах.