Розділ 8

Я вибігла з ліфта, мало не перечепившись через поріг. Підземний паркінг зустрів мене прохолодним повітрям і запахом бензину. 

Машин було небагато, більшість стояли рядами ближче до виходу. Я озиралася, намагаючись розгледіти стрілки чи таблички, які б вели до виїзду. Серце билося в грудях так сильно, що відчувала кожен удар у скронях.

Раптом почула кроки, що відлунювали поруч. Я різко озирнулася й побачила темний силует між рядами машин. Один з охоронців Адріана.

Я притиснулася до холодної бетонної колони, навіть не дихала. Здавалося, що звук мого серця заповнює весь паркінг. Охоронець ішов повільно, уважно вдивляючись у темряву. Мені лишалося тільки стояти й молитися, щоб він не обернувся.

Кроки стихли десь поруч. Я боялася навіть поворухнутися. У грудях стислося, ще трохи, і він мене знайде. Я заплющила очі, намагаючись зібратися. 

Тільки не зараз. Боже, не дай йому мене побачити.

***

Я стояв у кімнаті охорони, вдивляючись у монітори. Камери показували кожен кут торгового центру, і я бачив, як мої люди прочісують поверх за поверхом.

І раптом вона. Маленька постать у світлій сукні, що стрімко забігає в ліфт. Я стиснув щелепи так, що аж заболіло.

— Вона в ліфті! — гаркнув я. — Ідіоти, вона була під вашим носом!

На екрані миготіла позначка «Рівень -1». Охоронець торгового центру, що стояв поруч, несміливо озвався:

— Можливо, ваша дружина спустилася до паркінгу, пане. Там є ще службовий вихід та виїзд для авто.

— Паркінг, — буркнув я, уже натискаючи кнопку на навушнику. — Всі вниз. Якщо синьйора ДеРоссі втече, ви втратите роботу.

Я кинув погляд на екран ще раз. Вона десь там, серед бетону й машин. Грейс, уся в паніці, але вперта, як завжди. І в мені наростав гнів. Не через те, що вона тікає. А через те, що змушує мене йти за нею.

***

Я розплющила очі й побачила зелену табличку з написом “Вихід”. Вона світилася вдалині, немов рятівний маяк. Треба було тільки дістатися туди, кілька десятків метрів, і я зможу вибігти на вулицю, викликати таксі, втекти якомога далі від Адріана.

Але вже за мить надія почала танути. На паркінгу стало людно, охоронці розійшлися по секторах, у руках тримали ліхтарі. Проміння бігало між машинами, ковзало по блискучих капотах і бетонних стінах. Я притиснулася до однієї з автівок, намагаючись не дихати.

Головне – не панікувати.

Я підняла голову, намагаючись вирахувати, як краще дістатися до виходу. Один з охоронців відвернувся, і я, майже повзучи, перебігла до наступної машини. Потім до ще однієї. Бетон був холодний, пальці тремтіли, серце билося десь у горлі.

Я думала, що пройду непомітно. Ще трохи. Ще одна машина, і я можу добігти до дверей.

І тоді почула його голос. Низький, спокійний, майже беземоційний, саме тому від нього мороз пройшов по шкірі.

— Ти куди зібралася, Грейс?

Я завмерла. В голові промайнуло все: коридори, втеча, ліфт, табличка “вихід”. Усе дарма.

Адріан стояв зовсім поруч, я відчула, як його подих торкнувся потилиці. Хотілося обернутися, закричати, вдарити, втекти, але тіло не слухалося.

Я розуміла, що програла.

***

Я стояв за кілька кроків від неї, дивився, як Грейс тремтить, притискаючись до машини, і відчував, як у мені закипає лють. Ця жінка мала талант доводити мене до межі. Але замість того, щоб кричати, я вдягнув свою звичну маску спокою. Нехай думає, що я холодний і байдужий. Це краще, ніж показати, як вона мене злить.

Вона могла бігти, ховатися, змінювати напрям, але я знав, страх завжди видає швидше, ніж кроки. Я бачив такі втечі десятки разів і щоразу фінал був однаковий. Не тому, що я швидший, а тому, що вона не вміє бути невидимою. Грейс діяла з відчаю, а відчай завжди робить помилки. І я терпляче чекав на одну з них, уже знаючи, що вона станеться дуже скоро.

Грейс зробила перший крок назад, потім другий  і раптом зірвалася.

— Ти мене не зупиниш! — закричала. — Я все одно втечу, ДеРоссі! Не буду з тобою жити, чуєш? Ніколи!

Її голос луною розлетівся по порожньому паркінгу. Я лише закотив очі, вдихнув, стримуючи бажання вилаятися.

— Ти, здається, забула, — відповів рівно, — що належиш мені з самого народження, Грейс.

Дружина зробила крок до мене, очі блищали від злості, але я не став чекати, поки вона знову почне кричати. Одним рухом підхопив її й закинув на плече. Грейс заволала, била кулаками по спині, смикалася, вимагала, щоб я її опустив.

— Адріане! Постав мене! — кричала вона, — Я ненавиджу тебе!

— Взаємно, — буркнув я, впевнено крокуючи до ліфта. — І не ганьбися перед людьми.

Дружина ще кілька разів вдарила мене кулаками, але швидко втомилася. А я просто ніс її далі, не звертаючи уваги ні на охорону, ні на здивовані погляди випадкових перехожих.

У мене було досить справ, щоб витрачати час на її істерики. Грейс хотіла шопінг, тепер закінчить його, хоч би я мусив нести її через увесь торговий центр на плечі.