Розділ 4

Я дав Грейс час до ранку. Хай заспокоїться, прийде до тями, усвідомить, що тепер її життя змінилося. Сам же не спав ні хвилини. Сидів у кабінеті й думав про те, що зробив. І, хоч як дивно, жалю не було. Я діяв так, як мав.

Коли за вікном почало світати, я піднявся. Пройшов коридором, відчинив двері у свою спальню, тепер це її спальня теж.

Першим, що побачив, були уламки. На підлозі валялися рештки старої антикварної лампи з Мілану. Чудова була річ. Ех, шкода.

Я зітхнув, ступив далі.

У кімнаті панував справжній армагедон. Подушки розірвані, штори зірвані, стілець перекинутий. Грейс, здається, вирішила рознести все, що бачила. 

Посеред спальні, на підлозі, валялася її весільна сукня. Зім’ята, брудна, з плямами крові. На ліжку, накрившись ковдрою по шию, лежала сама Грейс.

Я не став нічого казати одразу. Просто спостерігав кілька секунд. Потім посміхнувся.

— Доброго ранку, дружино.

Грейс поворухнулась, підняла голову, глянула на мене спідлоба. Очі червоні, втомлені, але ще з вогнем.

— Іди до біса, ДеРоссі, — сказала хрипко.

Я тільки знизав плечима.

— Уже там був. Не сподобалось.

Дружина відвернулася до стіни, натягнувши ковдру ще вище. Я стояв біля дверей, дивився на безлад довкола й відчував, як у куточках губ з’являється посмішка.

— Вставай, — сказав я спокійно, дивлячись, як Грейс удає, ніби спить. — Йди снідати.

— Не хочу. — Її голос був капризним. — Можу й поголодувати.

— Ти підеш снідати, — повторив я, стишуючи тон.

— А ти підеш до біса, — різко відповіла. — Ще раз.

Я закотив очі. Ця впертість мала межі, але Грейс їх давно переступила. Підійшов ближче.

— Ти маєш харчуватись нормально, — сказав я холодно. — Тобі ще моїх дітей виношувати.

Вона різко підвела голову.

— Такого не буде. Ніколи!

— Побачимо, — відповів я коротко й зробив крок уперед.

Грейс знову притиснулась до ковдри, але я не мав наміру продовжувати цей театр. Різким рухом зірвав ковдру. Дружина відразу зойкнула, хапаючи її руками, але було запізно. Я бачив, що вона тільки в одній білизні й це не могло мені не порадувати око.

Я нахилився, щоб підняти її, та не встиг, Грейс вдарила. Ляпас прозвучав дзвінко, прямо по щоці. Я вдихнув глибше, змусив себе не реагувати. Не тому, що не хотів, а тому, що знав: саме цього вона й чекала: відповіді та мого гніву.

— Закінчила? — спокійно спитав я.

Грейс не відповіла, тільки дивилася знизу вгору, важко дихаючи.

Я не відвів погляду, потім просто підняв її. Плече нещадно пекло, але я тримав її міцно. Грейс виривалася, штовхала мене кулаками, та марно.

— Відпусти мене! — кричала. — Чуєш?!

— Тихіше, — сказав я, спускаючись сходами. — Бо ще подумають, що я тебе викрав.

— А ти ж саме це і зробив, — прошипіла вона.

Попри всі її прокляття, я ніс Грейс вниз, не зважаючи на її удари кулаками й лайку, що сипалася без зупину. Вона звивалася, як кішка, що не хоче на руки, та я навіть не сповільнив кроку.

На сходах зустрів двох охоронців, обидва інстинктивно підвели погляд, і я одразу різко кинув:

— Відвернулися від моєї дружини.

Вони слухняно відвернулися до стіни. Грейс спалахнула ще дужче.

— Ти здурів?! Опусти мене! Негайно!

— Мовчи, — буркнув я. — Не кричи на весь дім.

— Я ненавиджу тебе! — прошипіла вона, але вже тихіше, бо, певно, відчувала, що кожне слово лише тішить мене.

Я проніс її через вітальню, під люстрою, яка віддзеркалювала нас двох: злющу, скуйовджену Грейс і мене з холодним обличчям, що не показувало жодної емоції. 

У їдальні пахло кавою та свіжим хлібом. Я поставив дружину на стілець, а сам відсунув інший і сів навпроти.

— Сиди.

Вона кинула на мене погляд, повний ненависті.

— Я тобі ще за це відплачу, — прошепотіла.

— Звісно, — відповів я спокійно. — Але спершу поснідай.

Повернувся до покоївки, що стояла у дверях, ніби боялася зайти.

— Принеси халат для синьйори ДеРоссі [1].

Дівчина метнулась із кімнати, а Грейс лише фиркнула.

— Не смій називати мене цим прізвищем.

Я взяв зі столу тост, намазав його джемом, неквапно, ретельно. Усе ще не дивився на Грейс, бо це злостило її більше, ніж будь-які мої слова.

— Ти мене взагалі чуєш? — запитала вона, нахилившись уперед.

— Звісно, — відповів я, відкушуючи шматок. — Просто обираю, що ігнорувати.

Вона стиснула кулаки, але я не дав їй часу на чергове невдоволення.