Розділ 3

Я вийшов зі спальні, не обертаючись. За спиною ще кілька секунд чувся її крик, потім гуркіт скла. Грейс мала в собі вогонь, і це тільки підтверджувало, що я вчинив правильно.

Коли дійшов до кабінету, плече різко смикнуло. Куля пройшла близько, кілька сантиметрів лівіше, і я б не стояв тут. Сорочка прилипла до шкіри, тканина вже потемніла від крові. Я сів за стіл, потягнувся до телефону, щоб викликати лікаря. Але екран засвітився першим дзвінок.

Батько… Я видихнув. Знав, що не минеться, тому відповів.

— Адріане, що ти наробив?! — почулося італійською у слухавці. — Ти зовсім з’їхав з глузду? Ти одружився з донькою Далтона?! Вони ж вороги нашої крові!

Я мовчав. Дозволив батьку вичерпати злість, не перебивав. Він усе одно не чув би жодного мого слова, поки не виговориться.

— Як ти смів? — продовжив він. — Ти кинув ганьбу на наше ім’я! Всі скажуть, що ДеРоссі слабкі, якщо ми спимо з ворогом під одним дахом!

— Досить, — сказав я спокійно. — Це моє рішення. І я його не обговорюю.

— Твоє рішення?! — голос батька зірвався на крик. — Ти накликав війну, хлопче! Ти не маєш права вирішувати за всіх! Далтони мають заплатити, а не святкувати весілля з нами!

Я повільно вдихнув, глянув на власну долоню, забруднену кров’ю.

— Кланом керую я, а тому мої рішення не піддаються обговоренню

— Ти не розумієш, у що вплутався, — пробурмотів він уже тихіше, але з тією самою люттю. — Вони не забудуть. Почнеться нова війна, цього разу за ту малу дівку.

— Якщо почнеться, ми її виграємо. — Я говорив спокійно, але відчував, що починаю закипати теж. — Ти вже на пенсії, батьку. Відпочивай у своїй Сицилії, а рештою займуся я.

— Ти втратиш усе, — прошепотів він.

— Ні, — відповів я твердо. — Навпаки, я забираю те, що мало належати мені із самого початку.

Я поклав слухавку, не чекаючи відповіді.

Плече пульсувало, але я не звертав уваги. Підійшов до вікна вдивляючись в темноту. Грейс зараз теж, напевно, кипить від злості. Вона не розуміє, але зрозуміє згодом. 

З дитинства я знав, що таке обов’язок. У домі ДеРоссі це слово звучало частіше, ніж “любов”. Честь родини була понад усе, і мені з малих років пояснювали: іноді ти не маєш права вибору, бо народився із певним прізвищем. Союзи, домовленості, вигідні шлюби – усе це було частиною життя ще до того, як я почав розуміти, що таке світ поза воротами маєтку.

Я ріс із думкою, що колись одружуся з Грейс Далтон. Не через почуття, а через домовленість. Її батько і мій вирішили це ще до її народження. Я сприймав це спокійно, без емоцій. Усе просто: є домовленість, отже буде союз, а за ним сила.

Але потім я почав спостерігати. Спочатку з відстані. Бачив, як Грейс робить свої перші кроки у саду Далтонів, як падає й обдирає коліна, як сердиться, коли її підіймають. Далі як сміється, коли їй купують морозиво, як дивиться на хлопців у школі. Усе це я бачив, не втручаючись.

То не було коханням. Це була стратегія. Я мав знати, хто стане частиною мого життя, навіть якщо це рішення не було моїм. Я просто хотів, щоб Грейс не втратила себе у дурницях, не зв’язалася з кимось недостойним.

Але з роками щось змінилося. Коли Грейс виповнилося вісімнадцять, я раптом почав бачити в ній дівчину, а не дитину. У її погляді з’явилась упертість, у рухах впевненість. Вона вже не боялася говорити вголос, сперечалася, кидала виклик. І тоді я вперше відчув щось інше.

Я почав тримати дистанцію. Не тому, що хотів. А тому, що знав: якщо зроблю крок ближче, то не зупинюся. Грейс не знала, що я все одно залишався поруч. Я бачив її у натовпі, бачив, як вона сміється, як злиться. Вона жила в моїй голові, навіть коли я намагався її звідти викинути.

Я чекав. Знав, що колись домовленості повернуться на стіл, і тоді вона стане моєю офіційно. І я був готовий.

Але потім усе зруйнувалося. Її брат, Кевін, застрелив мого дядька. Постріл, що зупинив усе. Відтоді не було розмов про мир, лише про помсту. Ворожнеча стала законом, і ніхто вже не згадував про шлюб, який мав об’єднати два імені.

Ми билися за території, за вплив, за право залишитися на вершині. Почалися сутички, напади, підпали. Кров за кров. 

Батька підкосила ця війна. Він був сильним, але смерть брата вибила з нього ґрунт. У його очах згас вогонь, і тоді я зрозумів: або я беру все у свої руки, або ми втратимо все, що будували поколіннями. Тож я взяв.

Коли я очолив клан, мені було двадцять вісім. Я навчився діяти холодно, не міг дозволити собі слабкість, навіть коли всередині все виривалося назовні.

Так би тривало далі, якби я не дізнався про те, що Грейс виходить заміж за Домініка Пірса.

Їхній союз був вигідним. Далтони отримували нові зв’язки, нові ресурси, більше сили. Але мене розлютило не це. Не те, що вони зміцнять позиції. А те, що Грейс буде належати іншому.

Я не міг уявити її поруч із ним. Його дотик, його ім’я поряд із її – усе це викликало в мені лють, якої я давно не відчував. Я не міг цього допустити.

Тому вирішив зробити все по-своєму. Без дозволів, без попереджень. Зібрав своїх людей, наказав готуватись. Усе було продумано до хвилини. Я знав, коли вони стоятимуть перед вівтарем, і знав, коли увійду.