Розділ 2

Я стояла біля вікна, коли Адріан увійшов. Різко обернулась і зустрілася з ним поглядом. Його обличчя було спокійне, надто спокійне після всього, що сталося цього клятого дня.

— Що з моїм батьком? — спитала я, не зводячи з нього очей. Голос тремтів, але я змусила себе триматися впевнено. Покидьок ДеРоссі не заслуговує бачити мій страх.

Адріан мовчки зняв піджак і повісив його на спинку крісла. Я побачила темні плями крові на рукавах його сорочки. Я не знала, чия і від цього ставала ще тривожніше.

— Він живий, — сказав нарешті. — Поки що.

Серце стислося.

 — Що значить “поки що”?

— Це значить, що твій батько житиме, доки не спробує забрати моє, тобто тебе, Грейс.

— Забрати мене? — я майже істерично засміялася. — Я не твоя річ, ДеРоссі!

Адріан зробив крок. Потім ще один. Коли зупинився, між нами залишилося кілька сантиметрів. Його рука потягнулася до мого обличчя, але я відразу повернула голову, не давши себе торкнутися.

— Ти – моя дружина, Грейс ДеРоссі. І тепер належиш мені, хочеш ти цього чи ні. 

Я вдихнула, але відступити не змогла.

— Я – Грейс Далтон і я не належу нікому. Чуєш мене? Я нікому не належу.

— Неправда, — його голос став нижчим. — Ти належала мені від самого початку. З того дня, коли народилася.

— Це брехня. Це все твій спосіб принизити мого батька і помститися нашій сім’ї.

Адріан закотив очі, ніби почув якусь наївну нісенітницю. Я ж відчула, як усередині все стискається від злості й страху.

— Ти не маєш права розпоряджатися моєю долею…

Він нахилився ближче, і я відчула його подих біля щоки. На мить я вже подумала, що чоловік мене поцілує, але він тільки прошепотів мені на вухо:

— Я вже це роблю.

Різко відсторонилася, збільшуючи між нами відстань. Мені не вистачало кисню поруч з Адріаном, що тиснув на мене своєю силою. 

 — Я не буду твоєю дружиною! Не житиму з тобою! Я втечу і помщуся!

Покидьок ДеРоссі голосно засміявся, ніби я з ним жарти жартую. Хотілося підійти й залишити слід від ляпаса на його щоці, але я стиснула кулаки, щоб не зробити цього. Не можна дражнити лева будучи в його клітці, особливо, якщо ви в ній зачинені.

— Спробуй втекти, — сказав він тихо. — Подивимося, як далеко ти зможеш забігти. 

— Я ненавиджу тебе!

— Не пам’ятаю, щоб ти таке казала, коли я крав твій перший поцілунок, — сказав Адріан, і від його слів у голові промайнув спогад, який я волію забути.

Серце стиснулося, пам’ять викинула той вечір, який я більше не згадую. Мені було вісімнадцять. Вечірка на честь дня народження, я була трохи сп’янілою, сміялася, веселилася, не думала про наслідки. Мій перший поцілунок мав бути зі Семом, моєю симпатією зі старшої школи.

Але Адріан тоді з’явився ніби з нізвідки. Він був лютий, його очі палали страшним вогнем. Він тоді відштовхнув Сема, не дав мені нічого мені сказати, і накрив мої губи своїми. Я застигла, не розуміла, що робити.

— Це нічого не значить, — заперечила я, щоб забути той вечір. — Ми не будемо ділити ліжко, і я ніколи не буду твоєю!

Якусь мить ми просто дивилися один одному у вічі. Я намагалася хоч щось розгледіти за бронею Адріана, але нічого не бачила. Він був для мене загадкою всі ці роки й такою ж загадкою й залишився. 

— Цієї ночі можеш спати спокійно, — сказав він спокійно. — Я не торкнуся тебе. А далі… буде видно.

Адріан розвернувся й пішов. Я стояла, стискаючи руки в кулаки, поки його постать зникала за дверима. І тільки тоді дозволила собі:

— Я тебе ненавиджу! — крикнула я йому в спину. — Проклятий ти, ДеРоссі!

Адріан не відповів. Лише звук замка, який клацнув у тиші, і все.

Я дивилася на зачинені двері, відчуваючи, як у грудях підіймається хвиля люті. На тумбі стояла лампа, важка, з темного скла. Я схопила її й з усієї сили кинула у двері. Скло розлетілося, частина впала мені під ноги. Якби могла, то б весь цей маєток розтрощила.

— Я втечу, — прошепотіла. — За будь-яку ціну.

Підняла уламок скла, глянула на власне відображення в ньому, розгублене, зле, але сповнене ненависті. 

— Почув, ДеРоссі? — прошепотіла я. — Я втечу і ти мене не зупиниш.

Бо якщо залишуся тут, Адріан зламає мене. А цього не буде. Я не дозволю.

Любі мої, додавайте книгу до бібліотеки, щоб не пропустити емоційне продовження❤️