Розділ 1

Я стою посеред спальні, не рухаюсь. Пальці стискають поділ сукні. Мені важко дихати, у горлі пече, очі щипає від сліз, але я не можу розплакатись. Просто не маю права показати свою слабкість.

Стіни чужі. Спальня чужа. Я дивлюся дзеркало навпроти, у якому відбивається дівчина в забрудненій кров’ю весільній сукні. Це я, але себе не впізнаю.

Я пам’ятаю, як усе почалось: постріли, погрози, крики. Батько вихопив зброю першим і тоді почалося саме пекло. Адріан штовхнув мене вбік, а його люди миттєво оточили. Хтось схопив мене за руку, потягнув до виходу. Я не бачила, що відбувалось далі, лише відчувала, як серце б’ється дико, як у вухах шумить кров.

На вулиці стояли чорні машини. Мене посадили в одну, дверцята зачинились і я залишилась наодинці з двома озброєними чоловіками. Вони не говорили. Я теж. Лише дивилась у вікно, де за склом змінювали вулиці, а в голові крутилась одна думка: що тепер буде з татом?

Маєток ДеРоссі зустрів мене темрявою і тишею. Ніхто не пояснював нічого. Мене просто провели довгими коридорами, де пахло деревом і димом, і залишили у спальні.

Я зняла фату, кинула її на підлогу. Мені хотілося кричати, розбити дзеркало, зірвати з себе цю сукню, але я стояла і мовчала, намагаючись збагнути навіщо Адріан це зробив. 

Я у домі Адріана, який вбив мого нареченого і став на його місце біля вівтаря. Його дружина за законом, не за вибором. Я не знаю, де він зараз. Не знаю, чи живий мій батько, що буде з нашою родиною. Мені страшно настільки, що навіть дихати боляче.

Усе це почалось задовго до сьогоднішнього дня. Наші родини колись були союзниками. ДеРоссі й Далтони, сильні, впливові, небезпечні. Разом вони контролювали пів штату. Батько часто повторював, що саме така єдність тримає владу в руках. І ще тоді, коли мене навіть не було на світі, вони вирішили, що цей союз мають закріпити шлюбом.

Адріану було десять, коли я народилася. Мій батько тоді жартував, що для мене вже є наречений. Усі сприймали це як частину їхніх домовленостей, ніби щось звичне. Я дізналася про це, коли мені виповнилось чотирнадцять. Сиділа на кухні й чула, як батько з кимось говорив про майбутнє весілля. Я тоді навіть засміялася, думала, це дурний жарт.

Але це не був жарт.

Коли я підросла, зрозуміла, хто такий Адріан ДеРоссі. Його ім’я звучало в нашому домі з повагою, але й з обережністю. Він ніколи не був схожий на інших. Уже у двадцять чотири він повністю керував справами родини, тримав усіх у страху. Про нього говорили з повагою, навіть батько зважав на його слово.

Я бачила його досить часто. Завжди спокійний, стриманий, із поглядом, який важко витримати. Мене лякала його аура. У ньому не було ані посмішки, ані злості, тільки холод.

Коли мені сказали, що після повноліття я маю стати його дружиною, я сміялася. Потім плакала. Потім кричала батькові, що цього не буде. Але ніхто не слухав. Адріан нічого не казав, лише уважно дивився на мене. І в тому погляді було щось таке, що я ніколи не забула.

А потім усе зруйнувалось. Мені було вісімнадцять, коли наші родини посварилися. Вбили дядька Адріана і зробив це мій рідний брат. Я пам’ятаю ту ніч, батько бігав по кабінету, телефони не замовкали. Вранці він сказав, що заручини розірвані, що тепер ми вороги.

Відтоді пройшло два роки. Два роки напруги та страху. І сьогодні, коли я стояла перед вівтарем, Адріан повернувся. Не як союзник, не як наречений із давньої домовленості, а як ворог, який забирає те, що колись було йому обіцяно.

Мені двадцять. І я – дружина Адріана ДеРоссі. Я не знаю, чого чекати від Адріана. Я не знаю, чи здатен він на жаль, чи на співчуття. Може, для нього я просто частина плану, спосіб принизити мого батька. Може, він хоче, щоб я страждала, як він страждав тоді, коли загинув його дядько. А може, усе набагато гірше, може, він не відчуває нічого.

— Боже, благаю, врятуй мене, бо мене зараз так страшно, як ніколи…

І саме в момент моєї молитви, двері спальні відчинилися і я побачила на порозі Адріана. Він мовчав, і це лякало більше, ніж якби кричав.

Я не розуміла, що він задумав. Навіщо йому це весілля? Це помста? Чи брудна гра? Його обличчя не читалося. У ньому не було емоцій, а коли Адріан дивився на мене, мені здавалося, що він бачить усе навіть те, що я намагалася сховати. Я боюся цього погляду, бо він не схожий на злість. Він холодний, зважений. Так дивляться не на людину, а на власність.