Пролог

Я тримаю батька під руку й іду вперед, хоча відчуваю, як мої ноги німіють. Дивитися людям в очі не хочу, вистачає того, що я помічаю їхні напружені посмішки. Усі чудово розуміють, що цей шлюб не про почуття. Це просто чергова угода клану, де моя доля вирішена давно.

Батько веде мене впевнено, навіть трохи поспішно, наче боїться, що я передумаю. Його холод не ранить, я до нього вже звикла. Для нього я – частина плану, крок у грі, яку він вибудовував роками. Мої бажання тут ні до чого.

Біля вівтаря стоїть Домінік Пірс. Ми бачилися всього кілька разів, і цього, виявляється, було достатньо, щоб оголосити мене його нареченою. Він виглядає спокійним, навіть задоволеним. Я ловлю себе на думці, що могла б просто розвернутися і втекти… але з цього залу нема виходу для мене.

Батько нахиляється ближче, шепочучи мені на вухо:

— Ти знаєш, чому це потрібно.

Я мовчу, бо будь-які слова тільки здадуть мої страхи.

Його долоня відпускає мою, передаючи її Пірсу. Чужі пальці змикаються навколо моєї руки впевнено, так, ніби я вже давно стала його власністю.

Священник говорить слова, яких я не чую. Музика, люди, камери – усе зливається в один шум. Я стою поруч із чоловіком, який буде називати мене дружиною, і відчуваю, що все, що було моїм, закінчилось.

Коли Домінік тягнеться одягнути обручку на мій палець, у залі лунає різкий постріл. На мить усе завмирає. Я навіть не встигаю вдихнути. Потім чую крики, хтось падає зі стільця, хтось ховається за лави.

Я повільно повертаю голову. Біля входу стоїть чоловік у чорному костюмі, з поглядом, в якому так і читається зухвальство. За ним заходять люди з автоматами, вони рухаються швидко і злагоджено. Я бачу, як зброя підіймається, як націлюється просто на гостей. Усі кричать, а я стою нерухомо.

Мій батько різко підводиться. Його обличчя червоніє від люті.

— Покидьок, ДеРоссі! Забирайся, поки можеш! — кричить він.

Адріан навіть не дивиться на нього. Просто йде вперед. Крок за кроком. Його погляд упирається в мене, наче навколо нікого більше немає. Люди розбігаються, священник тремтить, але він не зупиняється.

Бійці стоять півколом, тримають усіх на прицілі. Домінік робить крок уперед, закриваючи мене собою. Його рука стискає мою, надто сильно.

— Грейс моя, — каже він. — Пізно, ДеРоссі. Тобі нам не завадити.

Адріан зупиняється за кілька кроків. Його голос спокійний, але в ньому є щось, від чого холоне кров.

— Вона ніколи не була і не буде твоєю.

Пауза. Ніхто не встигає нічого сказати. Потім знову постріл. Домінік падає. Все стається занадто швидко. Я бачу, як на білу тканину моєї сукні падають червоні краплі крові.

Мене наче вивертає зсередини. Я прикриваю рот рукою, щоб не закричати. Світ хитається. Люди метушаться, чути плач, звук битого скла, стук важких кроків. Хаос заповнює зал.

Адріан стоїть посеред цього всього надто спокійно. Його погляд знову знаходить мене.

— Ходімо, Грейс, — каже тихо. — Сьогодні ти виходиш за мене.

Я не рухаюсь. Не можу. Лише дивлюсь на нього, не розуміючи, де кінець цього дня й початок чогось нового.

— Продовжуйте, отче.

Священник дивиться на нього переляканими очима. Його руки тремтять, коли він бере книжку, і голос зривається на перших словах молитви. Усе звучить безглуздо: ці святі слова серед тіл, крику й крові. Але ніхто не сміє заперечити.

Адріан розстібає піджак, дістає невелику чорну коробочку. Відкриває її і я бачу там дві обручки. Чоловік бере мою руку. Я хочу відсмикнути її, але не можу. Він повільно надягає кільце з великим діамантом на мій палець. Потім бере інше й одягає на себе.

Священник мовчить. Усі мовчать. У залі стоїть така тиша, що чути, як я схлипую. Не від болю, а від безсилля. Сльози течуть самі, я не можу їх спинити.

Адріан повертається до мене обличчям.

— Тепер ти моя дружина, Грейс — каже він спокійно. — Хай всі присутні знають, що віднині ти носиш прізвище роду ДеРоссі. 

Не відповідаю, бо не можу навіть вдихнути. Мені здається, що світ зупинився. Усе, що я знала, щойно зникло.

Я стою перед Адріаном у закривавленій весільній сукні, з обручкою, що здається мені кайданами, і розумію, що він зробив це. Він одружився зі мною силоміць. Цей шлюб – його перемога.

Адріан ДеРоссі… Людина, чиє ім’я в нашій родині вимовляли пошепки. Кровний ворог мого батька. Той, хто щойно поставив своє ім’я поруч із моїм.

І я знаю, що це не просто помста. Це війна і я стала її частиною.

 

Вітаю, любі читачі, в моїй історії!

Буду вдячна, якщо ви підтримаєте її сердечком та додасте до бібліотеки.

Запрошую до інших розділів книги. Гарного прочитання ❤️