3.Аделіна

Розділ 3. Тільки одна ніч

Аделіна

Є чоловіки, з якими краще не залишатися наодинці.

Особливо якщо вони високі, широкоплечі, носять чорні сорочки із закоченими рукавами й дивляться на тебе так, ніби вже знають, як ти виглядаєш без своєї маленької чорної сукні.

Даміан, без сумніву, належав саме до цієї категорії.

І я, доросла, розумна жінка з двома дипломами та досвідом керування складними проєктами, добровільно сіла до нього в машину.

Мамо, вибач. Університетська освіта виявилася безсилою перед татуйованими передпліччями.

— Про що думаєш? — запитав Даміан, виїжджаючи з парковки.

Я повернула до нього голову.

— Про те, що моя подруга зараз була б надзвичайно задоволена собою.

— Чому?

— Тому що вона весь вечір переконувала мене познайомитися з кимось симпатичним.

Він усміхнувся, не відводячи погляду від дороги.

— І як, їй вдалося?

Я демонстративно оглянула його профіль.

Темне волосся, чітка лінія щелепи, легка щетина. Чорна сорочка облягала плечі так, що я мимоволі замислилася, скільки часу цей чоловік проводить у спортзалі.

— Скажімо так, вона могла б підібрати й гірший варіант.

Даміан засміявся.

— Ви неймовірно щедра на компліменти, Аделіно.

— Не звикайте. Це була разова акція.

— Шкода. Я вже збирався попросити ще один.

— Вам бракує жіночої уваги?

Він кинув на мене короткий погляд.

— Сьогодні — так.

— Бідолашний.

— Особливо враховуючи, що одна конкретна жінка весь вечір знущається з мене.

Я розсміялася й зручніше влаштувалася на сидінні.

Мені подобалося з ним розмовляти. Навіть надто.

З Віктором усе було інакше. Останнім часом кожен мій жарт він сприймав як спробу продемонструвати власну перевагу. Якщо я сперечалася — називав мене складною. Якщо відстоювала свою думку — надто впертою. Якщо сміялася з його невдалого жарту — недостатньо жіночною.

Даміан же, здавалося, отримував від наших словесних поєдинків не менше задоволення, ніж я.

І це було небезпечно привабливо.

— До речі, — я повернулася до нього, — куди ми їдемо?

— У невеликий ресторан біля Дніпра. Там є тераса, гарна кава й чудові десерти.

— О першій ночі?

— У вихідні працюють допізна.

— Ви впевнені, що не викрадаєте мене?

Він розсміявся.

— Якби я збирався вас викрасти, навряд чи починав би з полуниці в шоколаді.

— Не знаю. Дуже продумана стратегія. Спочатку десерт, потім дорогий автомобіль, а далі я прокидаюся десь на приватному острові.

— Звучить дорого навіть для викрадення.

— Я взагалі недешева жінка.

Даміан усміхнувся.

— Уже помітив.

Ресторан виявився невеликим, затишним і зовсім не схожим на гучний клуб, із якого ми щойно втекли.

Ми сіли на відкритій терасі під навісом. Унизу темнів Дніпро, а на протилежному березі мерехтіли вогні нічного Києва. На столиках горіли маленькі лампи, грала тиха музика, і після клубного шуму ця атмосфера здавалася майже нереально спокійною.

Даміан відсунув для мене стілець.

— Дякую, — сказала я, сідаючи. — Ви завжди такий галантний?

— Намагаюся.

— Навіть із жінками, які вас дратують?

— Особливо з ними.

Я усміхнулася.

Офіціант приніс меню, і я, не вагаючись, замовила шоколадний фондан.

— Ви ж щойно їли полуницю в шоколаді, — зауважив Даміан.

— Ви зараз критикуєте мої харчові звички?

— Ні. Просто намагаюся зрозуміти, чи є у вас слабкості.

— Шоколад. Гарні туфлі. Іноді дорогі сумки.

— І все?

Я подивилася на нього поверх меню.

— А ви сподівалися почути щось інше?

Його погляд на мить опустився до моїх губ.

— Можливо.

Я відчула, як усередині розливається приємне тепло.

От нахаба.

Гарний, чарівний, неймовірно самовпевнений нахаба.

І чомусь мені зовсім не хотілося його зупиняти.

Ми розмовляли майже годину.

Про подорожі, улюблені міста, дивні звички, дитинство й те, чому люди досі вважають, що ананас на піці — привід для міжнародного конфлікту.

Я дізналася, що Даміану тридцять чотири, він займається інвестиціями, багато працює, любить автомобілі й терпіти не може ранкові наради.

— Ви керуєте власною компанією й не любите наради? — здивувалася я.

— Саме тому й не люблю. Я знаю, скільки часу на них витрачається даремно.

— А я люблю наради.

Він подивився на мене з удаваним жахом.

— Здається, це наш перший серйозний конфлікт.

— Я люблю продуктивні наради, — уточнила я. — Особливо коли всі приходять підготовленими.

— Тобто ви та людина, яка надсилає порядок денний заздалегідь?

— І протокол після.

Даміан притиснув долоню до грудей.

— Аделіно, я думав, між нами може щось вийти.

Я засміялася так голосно, що пара за сусіднім столиком озирнулася.

— А ви, виявляється, слабкодухий.

— Ні. Просто боюся жінок, які надсилають протоколи.

Ми обоє розсміялися.

І я раптом зрозуміла, що вже давно не почувалася настільки легко.

Без потреби добирати слова, контролювати власні реакції чи хвилюватися, що мої жарти комусь здадуться недоречними.

Я могла бути собою.

І, здається, Даміану це подобалося.

— Можна поставити особисте запитання? — поцікавився він, коли офіціант забрав порожні тарілки.

Я відкинулася на спинку стільця.

— Залежить від запитання.

— У вас є чоловік?

Я підняла брову.

— Ви вирішили з'ясувати це лише зараз?

— Краще пізно, ніж ніколи.

— Ні, чоловіка немає.

— Хлопець?

Я зробила паузу.

— Уже немає.

Даміан уважно подивився на мене.

— Нещодавно розійшлися?

— Тиждень тому.

— Зрозуміло.

Він не став розпитувати, що трапилося, і я була йому за це вдячна.