14.3

-  Каркоріо, - звернувся Темний до каркорта, того самого, який налякав мене до вереску під час мого першого візиту до лісу, - ти вже знайомий з реєю Мелісандрою, тому я доручаю саме тобі віднести її до мого замку. Відповідаєш головою за її безпеку! Зрозумів?

Птах незадоволено глипнув у мій бік своїми чотирма очиськами, але сперечатися з Володарем не посмів. 

-  Доставлю у найкаркшому вигляді, кар!

-  Кицю, чекай на мене вдома, - Клод обійняв мене за плечі. - Все буде добре!

Він швидко поцілував мене і, клацнувши пальцями, зник, залишивши по собі лише порив вітру. 

-  Кар, чому я? Всі каркорти на війну, а мені кар-карлепа дісталася. Я що, кар-нянька? – почав відразу буркотіти невдоволений птах. – Кар-чого чекаєш, залазь бідному кар-каркорту на спину, тільки пір’я, кар, не повисмикуй.

Севріна, яка стояла поруч, лише гмикнула на цю тираду і звернулася до мене:

-  Я знала, дівчинко, що ми ще обов’язково зустрінемося. Не даремно я вірила в тебе. І зараз вірю. Впевнена, що ти знаєш, що маєш зробити.

-  Знаю. Мені потрібно повернутися у печеру.

Почувши ці слова, птах захвилювався, заплескав крилами, піднімаючи навкруги хмари пилу і зробив крок до мене.

-  Кар-куди? Володар велів Каркоріо від-кар-нести рею додому! За-кар-бирайся на спину, бо клювом підніму і карнесу – заверещав він і для сильнішого враження поклацав дзьобом.

Але я вже не була тією розгубленою і наляканою дівчиною, яку йому доволі легко вдалося  залякати при першій зустрічі. Та сваритися з ним мені ніяк не можна було – його допомога вкрай потрібна. Тому з найулесливішими нотками, на які тільки здатна, тим паче у такому знервованому стані, спробувала домовитися з розлюченим птахом.

-  Шановний Каркоріо, зачекайте мене, будь ласка, тут. Я спущуся у печеру, візьму Книгу Тіней і відразу повернуся. Це дуже важливо. 

-  Кар! Ти що мене за дурника тримаєш, кар! Я обур-кар-карений! Всі знають, що ніхто, кар, не здатний її дістати, кар! Знайшла час кар-жартувати! Кар-кар-карколомно!

-  Які жарти? Я візьму книгу і ми полетимо на допомогу Клоду, - розсердилася я, вмить забуваючи про наміри домовлятися ладком. 

Він, що вирішив, що я настільки тупа, що не розумію складность ситуації? Вся моя привітність вивітрилася, поступаючись місцем глухому роздратуванню. Я й так уся на нервах, а ще й ця пташка вирішила наді мною знущатися? 

-  Володар сказав додому! Каркоріо, кар, його голова дорога! 

-  А життя Володаря тобі дороге? – вибухнула я, а тоді, взявши себе до рук, попросила тихо, - повір мені, будь ласка! 

Віщунка, що мовчки спостерігала за нашою сваркою, вирішила втрутитися. Вона підійшла до птаха, у якого вже пір’я стояло дибки  і очі палахкотіли, мов чотири ліхтаря, і поклала руку йому на крило.

-  Ти маєш допомогти реї, - промовила спокійно, але беззаперечно. – На це воля Богів.

Каркоріо замислився, постукуючи кігтями по землі і переводячи погляд з мене на віщунку і знову на мене.

-  Карразд! Якщо ти винесеш книгу, кар, то я тобі повірю! А ні – то кар-миттю віднесу до замку, - висунув він свою умову.

-  Домовилися!

Я відразу побігла до валунів, забувши навіть про Кроонів. Але цього разу вони мене не зупинили. Чи то спостерігали за тим, що відбувається, чи віщунка подала їм якийсь знак – дарма. Головне, що мені не довелося витрачати дорогоцінний час ще й на балачки з ними. 

От тільки про те, що в тунелі темно, я якось не подумала. Спуск у цілковитій темряві, звісно діло небезпечне і не швидке, але іншого виходу я теж не мала. Тримаючись за шершаву стіну і намагаючись ступати обережно, почала спускатися. Але світло все ж з’явилося, хоч і не відразу. Маленькі світлячки кружляли коло мене мерехтливою хмаринкою – мабуть віщунка послала їх услід за мною. Я подумки їй подякувала і швидко побігла по сходах.

Я не мала ні найменшого уявлення яким чином буду діставати книгу. Лише сподівалася, що мені вдасться це зробити, бо це єдиний наш шанс. Думати про те, що у снах жодного разу не було щасливого фіналу, не хотілося. Тішила себе надією, що то було попередження, пересторога, щоб я могла відчути наскільки ситуація загрозлива і до неї потрібно віднестися з усією серйозністю і відповідальністю. 

Добігла нарешті до альтанки і зупинилася, відсапуючись. З мого попереднього візиту тут нічого не змінилося – цілковита тиша в тьмяному світлі і книга, яка здавалася не зовсім реальною за легким маревом серпанку. Тільки кристал на її обкладинці світився яскравіше, ніби приманюючи до себе. 

Вирішивши, що то добрий знак, наблизилася до кам’яного п’єдесталу. Ще крок і я б досягла цілі, але, як і минулого разу мене миттєво відкинуло назад, ніби хтось щосили вдарив у груди. От тільки Клода не було позаду, щоб втримати мене від падіння, і я скрикнула від болю, впавши на тверду підлогу. 

-  Ні! Ні! Ні! 

Стогін відчаю зірвався з моїх вуст, відлунням відбиваючись від стін і розливаючись по всій печері. Лежачи на підлозі, відчувала себе маленькою і нікчемною, цілковито безпорадною перед могутньою силою, що не бажала підкорятися мені. А кристал продовжував яскраво сяяти, ніби знущаючись і насміхаючись з мого безсилля. 

-  Чому? – обурено закричала я, оглядаючись на всі боки, ніби сподівалася побачити когось. – Навіщо ви привели мене сюди? Навіщо мені магія Читача, якщо я не можу використати її, коли вона так потрібна? Навіщо дозволили повірити, що саме Книга Тіней здатна допомогти подолати зло? Ви такі самі, як і цей клятий Лортон – злі, підступні і жорстокі! Ви не Боги – ви кати! – вигукнула у порожнечу, зриваючись на безпорадні ридання.

Мені було вже все одно, що мої слова могли сприйнятися, як виклик чи образа. Розгніваю Богів? Та байдуже! Що ще вони можуть мені зробити? Вбити? Так це лише питання часу, якщо Клод не впорається з чудовиськом, на якого перетворився Лортон. А та тварюка напевно мене жаліти не буде – з’їсть і не подавиться!