14,1

Я прокинулася від того, що теплий промінь сонця, який прокрався у кімнату крізь нещільно зашторені вікна, ніжно торкався моїх вій, і повернула голову вбік, щоб втекти від яскравого порушника спокою. Сонце, видно, вже давно піднялося і стояло досить високо, освітлюючи навколишній світ яскравими, золотистими тонами.

Розплющила очі, і від виду сплячого поруч Клода, серце наповнилося ніжністю. Яке ж це неймовірне відчуття – знати, що твоє кохання взаємне. Не потрібно більше приховувати свої почуття через побоювання, що у відповідь можеш отримати лише співчутливий погляд або, ще гірше, уїдливу насмішку. 

Вночі, перед тим, як заснути, пригорнувшись до коханого, я запитала Клода чому він назвав мене Кірою, якщо сам завжди наполягав, щоб я навіть забулася це ім’я.

-  Хоча у нашому світі магія не є чимось дивним чи надприродним, все одно до прибульців з інших світів, а такі випадки, хоч і дуже рідко, але бували в історії, завжди ставилися насторожено. Тому нікому цього знати не потрібно. Але, мені хотілося, щоб ти знала, що закохався я саме в тебе: в твою світлу, чисту душу, в твій невгамовний і часом нестерпний характер, у твоє щире, добре серце – у все те, без чого це тіло було лише гарною обкладинкою. Ти вдихнула у нього справжнє життя.

-  Дякую, - прошепотіла, стримуючи ком у горлі, так мене розчулили ці слова.

 Клод ніби відчув, що мені вкрай важливо почути саме їх. Мабуть, десь у глибині душі, все ж час від часу борсалися неясні сумніви, чи бачить він за обличчям Мелісандри саме мене – Кіру, чи має це для нього хоч якесь значення. Тому те, що він освідчився, назвавши мене справжнім ім’ям, стало не просто відповіддю на ці питання – це було, мов цілющий бальзам на зранену душу.    

Я згадала його поцілунки, теплий, м'який тиск його губ і відчула, як у мені знову вирує бажання. Це було так хвилююче, що я не втрималася і обережно провела пальцями по руках і грудях чоловіка. Пам’ять охоче підкинула картинку, як ці м’язи перекочувалися і вигравали, коли Клод тримав мене на руках і яку насолоду дарували сильні, мов відлиті із сталі, але неймовірно ніжні руки.

-  Якщо всі ночі будуть такими ж палкими та солодкими, як ця, то у нас може з’явитися звичка прокидатися опівдні. І це не претензія, а сподівання – прошепотів Клод, розплющуючи очі і цілуючи мене.

-  Який чудовий план. Мені подобається, - усміхнулася, відповідаючи на ласку.

-  Я радий, що ти гарно спала цю ніч. Мені нестерпно бачити, як тебе мучать кошмари і не мати можливості чимось допомогти. 

Я різко сіла на ліжкові. Авжеж, як я могла не звернути на це увагу - сьогодні я вперше прокинулася не від жаху. Чи мали до цього якесь відношення події напередодні, чи це лише збіг?

У моїй голові почали з'являтися неясні образи. Мені напевне щось снилося. От тільки що?  Я раптом зрозуміла, що обов’язково маю пригадати, що саме, що це неймовірно важливо.

-  Кицю? – погукав мене Клод, здивований раптовою переміною мого настрою, але я жестом попросила його зачекати.

Я закрила очі і спробувала зосередитись, намагаючись викликати в уяві розмиту картинку, що ніяк не хотіла з’являтися. Глибоко і розмірено дихаючи, як вчив мене Клод на заняттях, коли я навчалася відчувати внутрішню силу, я раптом ясно побачила її. Книга Тіней, ніби висіла в повітрі, а поверх неї лежав старий блокнот з віршами. І все. Більше зовсім нічого не було. Що це означає?

Швидко зіскочивши з ліжка, підбігла до столу, на якому лежав блокнот. Коли ми повернулися з Підземних Садів Забуття, я хотіла подивитися, що у ньому ще написано, розуміючи, що все, що я прочитала там раніше, відповідало дійсності. Яким же розчаруванням було виявити, що далі лише пусті сторінки. 

Нетерпляче гортала і, дійшовши до потрібної сторінки, завмерла. Вона більше не була пустою. Пробігши очима написане, відчула, як похололо все всередині і серце закалатало від поганого передчуття. Повернулася до Клода, який терпляче чекав, коли я поясню, що відбувається і прочитала вголос:

-  Небо закриють зловіснії крила,
      Сонце затягне похмура пітьма.
      Там де життя набирається сили -
      Зло напитається від Джерела.

Перегорнула сторінку і не повірила своїм очам: букви, складаючись у слова і рядки, вимальовувалися на папері, немов хтось їх виводив невидимим пером. 

Клод прожогом зістрибнув з ліжка і вже стояв поруч зі мною. Він теж бачив, що відбувається, і його обличчя немов скам’яніло, набувши суворого і зосередженого вигляду.

-  Читай! – коротко велів він.

-  Як звір коронує себе на вершині,
      Повстануть із темряви тіні страшні.
      То будуть навіки лиш смерть і руїни,
      Де морока діти - там влада пітьми.

Спітнілою рукою я знову перегорнула сторінку і продовжила тремтячим від хвилювання голосом:

-  Часу вже немає, лиш крихітні краплі
      Стікають поволі у вічність буття.
      Не смій зволікати! Вони вже останні.
      Стечуть, і надія піде в небуття.

Це були останні слова – наступна сторінка так і лишилася чистою.

-  Клоде, ти розумієш, що це означає? – спитала злякано, спостерігаючи, як чоловік почав швидко одягатися.

-  Це може означати лише одне – сталася якась велика біда. І це напевно пов’язане саме з Джерелом. Тому, я негайно відправлюся туди.

-  Я з тобою! – сказала, швидко натягуючи білизну.

-  Ні!

-  Так!

-  Я сказав, ти лишишся вдома! – гаркнув він, блиснувши на мене своїми чорними очиськами.

Та мене не так легко було налякати. Сама ситуація у мене, звісно, викликала жах, та ще більше я боялася втратити коханого. А згадуючи свої сни, розуміла, що почало відбуватися те, про що у них мене намагалися попередити. Я схопила чоловіка за руки і, дивлячись йому у очі, сказала, сподіваючись, що він погодиться з моїми аргументами:

-  Клоде, тільки я можу прочитати, що написано в цьому блокноті. А раптом там ще щось з’явиться? Я тобі потрібна! Прошу, повір мені!