13.4

Щоб потрапити до Підземних Садів Забуття, не довелося брести густим лісом і продиратися через непролазні хащі. Клод просто переніс нас на знайому вже мені галявину з валунами. 

-  Не лякайся, - попередив мене Клод, - зараз з'являться лісові духи.

Я з вдячністю стиснула йому руку. Як і минулого разу, з світла і туману зіткалися розпливчасті постаті.

-  Хто ти і навіщо порушуєш наш спокій? –  пролунало теж саме питання, що й мені.

Схоже, що вірити власним очам у духів не прийнято. А можливо, то такий пароль чи частина обов’язкового ритуалу. Ну то й добре! Було б набагато гірше, якби вони сказали щось на кшталт: «Привіт, Мелісандро! Ми тебе пам’ятаємо» або «Нащо ти приперлась знову?», а я їм у відповідь: «Ой, ні, ми з вами не знайомі. Ви мабуть помилилися, шановні». 

-  Я Володар Темного лісу. Дівчина зі мною - вона Читачка.

-  Проходь!

Цього разу пауза була значно коротша, ніж тоді, коли Кроони вирішували пропустити мене чи ні – мабуть у Клода тут віп карта і він завжди бажаний гість. Хлопці точно не з балакучих, на моє щастя. Цікаво, а у кого немає допуску, що йому відповідають? Посилають під три чорти чи за зазіхання на святиню відразу перетворюють на дерево чи туман?

-  Дай мені руку – сходи доволі круті.

Це я добре пам’ятала, тому з радістю вчепилася в руку чоловіка, готуючись до спуску темними сходами. Та Клод промовив закляття, і тунель осяяло світло сотень яскравих ліхтариків. Оце я розумію – сервіс. Ніяких тобі тіней на стінах, від яких мороз поза шкірою іде, ніяких побоювань перечепитися і покотитися вниз зламаною лялькою – йди і насолоджуйся.

-  Яка неймовірна краса! – щиро вигукнула, як тільки ми ступили в печеру. 

Неважливо скільки разів у житті ти бачив засніжені вершини гір, бурхливі хвилі океану, блакитні прозорі озера чи пахучі лавандові поля – вони будуть зачаровувати тебе знову і знову, змушуючи, затамувавши подих, насолоджуватися мальовничою досконалістю. Так і ця печера не могла залишити байдужим нікого, хто в ній опинявся.

-  Так, це найдивовижніше місце, що я коли-небудь бачив у своєму житті, - погодився Клод. – Окрім того, що воно надзвичайно гарне, тут ще й все пронизано потужною енергетикою. Багато з цих рослин мають унікальні властивості, які використовують цілителі у своїх зіллях.

-  Але ж ти казав, що доступ до Садів Забуття є не у всіх? Тоді як цілителі отримують їх? Чи це привілея тільки обраних? – допитувалася я.

-  Є спеціально вибрані особи, які мають дозвіл збирати рослини з цих Садів. Вони звучать Жниварями. Після збору вони розподіляють рослини між цілителями королівства. Жниварі – це посередники свого роду між божествами і народом, вони гарантують, що ресурси Садів використовуються розумно і не порушують баланс природи.

Мені стало не по собі від такої інформації - я ж рвала тут квіти для антидоту. Але ж я не сама – віщунка спрямувала мене, дала амулет, мене пропустили духи, в решті-решт.  

-  А що, якщо хтось порушить правила? – запитала я, намагаючись виявити, які наслідки може мати несанкціоноване використання рослин з такого особливого місця.

-  Наслідки можуть бути страшними, - Клод став серйознішим. – За легендами, коли людина зловживає ресурсами Садів без дозволу, її доля може назавжди змінитися. Боги не терплять порушення своїх законів, і той, хто відважиться це зробити, може назавжди втратити свою магії, або навіть гірше.
Мене охоплювало все більше і більше збентеження, кожен нерв був натягнутий, наче струна. Мій мозок крутився навколо питань, на які я одночасно бажала і боялася знайти відповідь.

Чому ж віщунка не попередила? Чи могла вона дійсно забути про таку важливу деталь? Навряд. А може, вона вважала, що, рятуючи чиєсь життя, правилами можна знехтувати? Тим більше, не будь-чиє життя, а самого Володаря Темного лісу. Невже я стала банальною розмінною монетою, інструментом для досягнення мети? Як написано в інструкції до деяких ліків: «Використовувати можна тоді, коли потенційна користь переважує ризик».

Чи все ж з дозволу віщунки, то не рахується за порушення? Як би мені хотілося задати ці питання Клоду, відчути його заспокійливі обійми і разом з ним посміятися з моїх фантазій. Нажаль, саме це я й не могла зробити.

Ми поволі рухалися вперед і, захоплена своїми невтішними думками, не відразу помітила, що вже дійшли до фонтану.

-  Дивися, ось воно, серце нашого лісу - могутнє Джерело.  

От тепер мені стало по-справжньому страшно. Я ж думала, що це простий фонтан з звичайною водою. Ну, можливо, з цілющою, але ж навіть уявити не могла, чим він є насправді. Що тепер на мене очікує? Пити з нього мені ніхто не пропонував і не дозволяв.

-  Клоде, - я намагалася не видати свого хвилювання, але не запитати не могла, - а цю воду можна пити? Чи для цього теж існують якісь правила? 

-  Наприклад, не можна використовувати воду для особистої вигоди чи зловживати її силою. І ще важливо завжди пам'ятати про подяку Богам за те, що вони дають нам доступ до цих дарів. Від цього Джерела виходять усі річки лісу. Його вода живить наші дерева, квіти та всіх істот. Але... - він зупинився, задумливо дивлячись на статую в центрі фонтану, - ця вода також відкриває двері до внутрішнього світу, може наділити магією або розкрити таємницю чи допомогти у здійсненні бажання. Тому не всім дозволено пити з нього.

Дивлячись на воду, в мене знову повернулося відчуття благоговіння, навіть не зважаючи на збентеженість і сум’яття, що охопили мене. Чиста і прозора, мов сльоза, вона переливалася, як дорогоцінний камінь. Я згадала той момент, коли пила воду з фонтану і відчуття свіжості, сили і відновлення, які пронизали мене тоді. Тим часом Клод продовжив: 

-   Якщо хтось прийде сюди з чистим серцем, з добрими та безкорисними намірами, Джерело не завдасть йому шкоди. Але якщо душа забруднена злістю, жадобою та ненавистю, воно може виявитися не таким сприятливим. Магія цього місця здатна відчувати наміри людини.