13.1

Коли я вже закінчувала одягатися, з’явилася бабця Орлана. Вид у неї був надзвичайно задоволений і я, не стримавши цікавості, запитала, що її так потішило. Краще б не питала.

-  Радію, що ви з Клодом нарешті порозумілися цієї ночі. Ти й так була красуня, а тепер розквітла, мов квіточка у вправного садівника.

Мої щоки почервоніли – не важко було здогадатися, що вона має на увазі.

-  Ви… ви що, підглядали?

-  Та ти що! – обурилася бабця. – Я привид пристойний. Я просто… трішечки підслухала.

Риза не стрималася і пирснула, а в її очах спалахнули веселі вогники. Добре, хоч коментувати не стала, але по її обличчю було видно, що вона теж чудово розуміла про що мова. Здається те, що сталося вночі вже ні для кого не є секретом. 

-  Ти теж… підслухала? – відчуваючи, що моє обличчя вже нагадує вареного рака, недовірливо запитала у демониці. 

-  Ні, реє, що ви! – вона гарячково похитала головою, а потім знизала плечима, ніби виправдовуючись. -

 Просто Володар ніколи не спав майже до обіду. Та й вигляд у нього був такий задоволений, що… не важко здогадатися, що саме підслухав привид.

-  От що тебе так збентежило? – щиро не розуміла бабця моєї реакції. – Я хвилювалася за вас. А раптом те паскудне зілля мало якийсь побічний ефект? Я мала впевнитись, що мій хлопчик не осоромиться.

-  Бабце Орлано! Це ж приватна справа! – прошепотіла я, не знаючи, де сховатися від сорому.

-  Ох, дівчинко, - поблажливо мовила вона, - ти ще така молода та зелена. Проживши стільки, скільки я, починаєш розуміти, що кілька моментів розваги в житті не завадять. Особливо, коли стаєш привидом.

-  Та все одно - це непристойно! - вигукнула я, намагаючись достукатися до її сумління.

Риза лише сміялася, їй безсумнівно подобався цей театр абсурду.

-  Ну що ж, - бабця Орлана вигнула одну прозору брову, ніби й не чуючи моїх слів, - хоча я й не бачила все на власні очі, але по тому, як ти зараз виглядаєш, можу сказати, що Клод - майстер своєї справи. Тепер я можу бути спокійна, - підсумувала і розчинилася у повітрі.
Я застогнала. Вона й справді не при своєму розумі. Цікаво, дах у неї поїхав після смерті чи й за життя протікав потроху?

-  Реє Мелісандро, та не переймайтеся так, - спробувала заспокоїти мене Риза. – Привид дивакуватий трохи, ніде правди діти, але ж нічого страшного не відбулося. До того ж, якщо вас турбує, що хтось у будинку може щось подумати погане, то от що я вам скажу – після того, що ви зробили для нашого Володаря, у ваш бік ніхто навіть глянути криво не посміє. Ба більше – будь-кому голову за вас відкрутить! От  тільки з привидом, на жаль, це не спрацює.

Вона усміхнулася і мені теж відлягло від душі. І справді, чого я так рознервувалася? Доросла людина, а зашарілася, мов підліток, який вперше поцілувався.

-  Дякую, Ризо! Все добре! Мабуть, то я від несподіванки геть розгубилася. Не очікувала я такого відвертого оцінювання.

Покрутившись задоволено перед дзеркалом, захопила блокнот з віршами і попрямувала до кабінету. Клод сидів за столом і щось писав. Помітивши мене, усміхнувся:

-  Кицю, я вже скоро закінчую.

-  От і чудово! А я посиджу і почитаю, щоб тобі не заважати.

Зручно вмостившись у глибокому кріслі, відкрила блокнот, знайшла сторінку, де зупинилася минулого разу і занурилась у читання.

Вони і ваблять й спокушають,
Вони лікують і вбивають,
Вони і світло, і пітьма,
І назва їм, Читач – слова.

Слова велику силу мають,
Вони в руках життя тримають.
І смерть, і силу, і любов.
Звучать вони із древніх мов.

-  Я молодець, вже зробив все, що мав. Очікую на обіцяну винагороду, - Клод підійшов ззаду і обійняв мене, грайливо потершись об моє волосся. - Але спочатку, мабуть, ти не відмовишся пообі…

Він раптом зупинився на пів слові, швидко обійшов крісло і присів напроти, пильно вдивляючись в моє обличчя. 

-  Що з тобою?

Я не могла зрозуміти звідки така раптова переміна. Темний дивився на мене зосереджено, задумливо і здивовано водночас, наче бачив уперше.

-  Клоде? Що сталося?

-  Що ти зараз робила? Що це в тебе? – замість відповіді він поставив якесь дивне питання, показавши очима на блокнот у моїх руках.

Можна було б сприйняти це як жарт, аде вираз його обличчя аж ніяк не був веселий. Я розгублено подивилася на вірші, потім на Клода і, стуливши сторінки, показала чоловіку потріпану обкладинку.

-  Як що? Це ж ми тоді з тобою у книжковій крамниці купили. Ти що забувся? 

-  Ти можеш прочитати те, що там написано?

-  Звісно! Я ж вмію читати! Чого це раптом тебе так дивує? Поясни нарешті, що відбувається!

Він знову не відповів, а взяв мене за руку і потягнув до себе, допомагаючи підвестися.

-  Ходімо зі мною! Я покажу тобі одну книгу.

Дорогою до бібліотеки ми мовчали. Я не розуміла, що відбувається і це мене лякало. Що такого особливого він побачив у звичайному, хоча і старенькому блокноті? Коли я забажала його купити, то він навіть уваги на нього не звернув. Точнісінько, як і тоді, коли він стільки днів спокійнісінько лежав на столику у моїй кімнаті. Отже, його здивував саме зміст? Так він навіть і не читав, що там написано, лише оком кинув і відразу почав себе дивно поводити.