Розділ 12

Біля дверей кабінету я зупинилася і прислухалася – жодного звуку. Рішуче постукала і відчула полегшення, почувши голос Клода:

-  Увійдіть.

Риза відчинила мені двері і я, тримаючи келихи в руках, увійшла до кабінету. Клод влаштувався за столом, спираючись на нього ліктями, а перед ним лежав портрет Сандри. І як давно він отак сидить? Невже майже цілісінький день провів за милуванням ляльковою мармизою?

Він підняв на мене здивований погляд. Схоже, побачити саме мене він зовсім не очікував.

- Реє Мелісандро? Ви досі тут? – запитав Клод, підводячись з незадоволеним виразом обличчя. - Я був впевнений, що ви вже покинули мій дім. Вам немає чого тут лишатися. Думаю реї Сандрі буде не дуже приємно, що у будинку гостює ще якась жінка. Тим паче - ви. 

Сухе, офіційне звертання неприємно різало слух. Як же ж мені хотілося знову почути його пестливе «кицю» або хоча б дружнє «Мелі». Та доброзичливістю в його тоні навіть не пахло.

В чорних очах чоловіка відображалося мерехтливе світло лампи, додаючи йому ще більш загрозливий вигляд. Я лагідно усміхнулася, подумки нагадавши собі, що з божевільними не варто сперечатися. А він зараз саме такого й нагадував. Ні в якому разі не можна було викликати у ньому гнів, адже я боялася, що він зможе знову перенести мене в родовий маєток Лайонкортів лише одним клацанням пальців.

- Так, звісно, я вже збираюся додому. Хотіла лишень подякувати вам за гостинність і запропонувати випити на прощання.

Простягнула келих з червоним вином, у якому розчинила дорогоцінне зілля, і майже силою тицьнула йому в руку. Він скептично підвів брови і я поспішила додати єдиний аргумент, який він здатний був зараз сприйняти з прихильністю:

-  За успіх вашої справи! За ваше щасливе майбутнє з реєю Сандрою! – виголосила, старанно вдаючи щирість.

Я вичавлювала з себе щасливу усмішку, але всередині, від цих слів, все переверталося. А тут ще й Орлану чорти принесли і, почувши мій дивний тост, вона поглянула на мене з підозрою. Тільки б нічого не бовкнула! Вона ж, не знаючи справжній стан речей, хай і ненавмисно, але може все зіпсувати. У мене аж руки затремтіли від хвилювання, а серце закалатало так шалено, що злякалася, що всі навколо почують цей несамовитий стукіт. Та бабця виявилася доволі кмітливою – не дарма я казала, що вона досвідчена інтриганка – миттєво оцінила ситуацію і підтримала мої спроби напоїти Клода:

-  Який гарний тост! Я б теж з вами залюбки випила, якби могла. За Володаря Темного лісу і чарівну рею Сандру!

Розрахунок виявився правильним. Відмовитися від такого тосту чоловік не зміг.

-  За рею Сандру! – з запалом вигукнув він, підніс келих і випив його на одному подиху.

О, так! Нарешті! Мене розпирало від полегшення і радості. Я теж зробила декілька ковтків ароматного напою, навіть не відчуваючи через сум’яття його смаку. Саме цієї миті зникла остання намистина. Тепер лишалося тільки чекати і сподіватися, що зілля подіє.

-  Я радий, що ми з вами чудово порозумілися. Дозвольте, я відправлю вас додому порталом? Залишатися тут немає ніякої потреби, - благодушно запропонував Клод.

-  Це було б чудово, але… - я гарячково намагалася вигадати привід, щоб затягнути час, - але мені потрібно дещо забрати з кімнати. Я хутко! Почекайте мене тут!

І, не очікуючи відповіді, прожогом вискочила з кабінету. 

-  Сподіваюся, я зараз не допомогла тобі отруїти свого єдиного нащадка? Негайно признавайся, що відбувається! – напустилася на мене Орлана, щойно я відійшла від дверей на достатню відстань, щоб Клод не зміг нас почути.

-  Ні, люба реє Орлано, - усміхнулася привиду щиро і відкрито, - ви щойно допомогли врятувати йому життя. Тепер потрібно дочекатися поки він засне.

Бабця, переповнена відчуттям власної важності, захитала напівпрозорою головою:

-  От за цим я можу прослідкувати з легкістю, - а потім хихикнула, зовсім як дівчисько, - бути привидом іноді виявляється дуже зручною штукою! Але потім все мені докладно розповіси.

-  Вдалося? – запитала мене Риза, яка весь цей час чекала в коридорі.

Було помітно, що демониця теж нервує. Воно й не дивно. Будучи не надто високої думки про людей, вона все ж повірила мені. За що я була їй безмежно вдячна - без її допомоги я б ніколи не впоралася.

-  Сподіваюся, - чесно відповіла, бо сама ще не мала такої впевненості, - принаймні він встиг випити зілля, хоча й в останню хвилину.

Вона з розумінням кивнула, але її лице трішки розслабилося і вона прихилилася до стіни. Я ж нетерпляче переминалася з ноги на ногу та проходжувалася коридором туди-сюди – встояти на місці було вище моїх сил.

Чекати довго не довелося. Вже за кілька хвилин з’явилася Орлана і повідомила, що Клод заснув. Видих з полегшенням вирвався одночасно і у мене, і у Ризи – зілля точно почало діяти. Звісно, щоб впевнитися на сто відсотків, доведеться дочекатися ранку, але це був теж хороший знак.

-  Ризо, допоможи мені віднести Володаря до моєї кімнати. Віщунка сказала, що він зранку нічого не пам’ятатиме про цей день, тому потрібно, щоб все було так, як завжди. 

Клод мирно сопів за столом, схиливши голову на руки. Про всяк випадок, я декілька разів голосно погукала його, а потім ще й посмикала за плечі. Чоловік навіть не поворухнувся.

-  Давайте я візьму його під руки, а ви за ноги, - запропонувала жінка, - я таки фізично сильніша за вас. До того ж ви геть змучені.

Так і зробили. Хвіст Ризи зараз дуже став у нагоді – вона ним відкривала двері, так як наші руки були зайняті. Бабця ж лишень кружляла поряд, коментуючи наші дії, але фізично ніяк не мала змоги нам допомогти.

Який же він важучий, наче лантух з камінням! Розкішне тіло з сталевими м’язами звісно милує око, але зовсім не тоді, коли його потрібно цуприкувати коридором та ще й на ліжко вкладати. Як же добре, що кабінет розташовувався на третьому поверсі, недалеко від спальні. Навіть уявити страшно, якби він був на першому. Ми й так проходячи крізь двері примудрилися гепнути чоловіка об одвірки, а так би ще й сходинки могли б ним порахувати.