11.2

-  Добре, реє. Але, - вона окинула мене скептичним поглядом, - у вашому вбранні буде дуже незручно пересуватися лісом. Можу запропонувати свій одяг, якщо звісно не погребуєте.

Я радісно усміхнулася. Сама хотіла попросити жінку про це, але побоювалася, як вона відреагує на таке прохання. 

-  З превеликим задоволенням переодягнуся. Дякую, Ризо! Бо ці сукні, хоч і красиві, та страшенно не практичні.

Зволікати не стали. Риза принесла шкіряні штани та зручну льняну, схожу кроєм на чоловічу, сорочку, а також шкіряну куртку та високі чоботи на рівній підошві. Тепер я стала схожа на рокера, не вистачало лише шолома та мотоцикла. 

Чим далі ми віддалялися від замку, тим густішим і похмурішим ставав ліс. Високі дерева перепліталися гілляччям, утворюючи густий зелений дах, що затінював все навколо, лише зрідка пропускаючи поодинокі промені світла. Тіні ставали все більш глибокими та навіть трохи зловісними, створювали дивні форми, що здавалися живими створіннями, що стежать за нами.

Повітря було насичене різноманітними запахами: терпким ароматом мокрого моху, пряними пахощами лісових квітів та свіжими трав’яними нотками. Здавалося, що ліс дихає і шепоче, мов жива істота з власними думками та почуттями, має власний розум та приховує секрети, які ревносно оберігає від стороннього ока у своїх темних глибинах.

Дорогою ми не зустріли ні звірів, ні інших мешканців лісу, але мене не полишало відчуття, що декілька пар очей постійно роздивляються нас, оцінюючи, та все ж не наважуються наблизитися. Впевнена, що причиною цього була Риза. Саме її присутність оберігала мене від небажаних зустрічей. Лише одного разу дорогу нам перегородив кремезний демон на підпитку, з великими крутими рогами та очиськами, які сполохували червоними блисками, коли він дивився на мене. Від його хтивого масного погляду та хижої посмішки, що більше походила на кровожерливий оскал, стало моторошно. 

-  Де ти таку солодку лялечку відкопала, Ризо? Та ще й одягла, як демоницю! Це в вас такі ігри любовні чи подарунок комусь приготувала? Може поділишся? Я теж таких солоденьких люблю.

У мене ледь ноги не підкосилися від страху. Та я напустила на обличчя холодний, байдужий вигляд і змусила себе не опускати очі. Що я встигла зрозуміти в цьому світі, так це те, що більш за все тут поважають силу і зневажають слабкість духу.

-  Закрий пащеку, Драмесе, та підбери слину! І більше поваги, бо зараз ти ризикуєш своєю дурною головою. Це жінка Володаря. Їй потрібно до віщунки. То ж краще тобі нас не затримувати, якщо не хочеш на собі відчути його гнів.

-  Ну я ж не знав, - відразу дав громила задню, - вибачте, рєє. Але, якщо раптом Володар вас кине, я завжди готовий втішити таку красуню.

-  Щезни! – гаркнула так голосно демониця, що я сама ледь не підстрибнула. Ого, як вона вміє! Вражаюче!

Важко сказати скільки часу ми шли - по відчуттям не менше години. Та ось нарешті Риза повернулася до мене і сказала, що ми вже майже добралися. І справді, хвилин через п’ять, ми вийшли на галявину, серед якої стояв старий дерев’яний будинок. Я навіть здивувалася, наскільки він був схожий на звичайні сільські хати. Мабуть я очікувала, що віщунка житиме чи то в печері, чи на вершині гори, а не в такому буденному місці.

На порозі стояла жінка, одягнута у просту льняну сукню, з довгим сивим волоссям, яке падало їй на плечі і в променях сонця здавалося сріблястим. Визначити її вік було складно, бо більшу частину обличчя вкривали татуювання, які продовжувалися на шиї та переходили на руки і надавали їй грізного та таємничого вигляду. 

-  Я вже зачекалася тебе, - замість вітання промовила вона до мене, а потім звернулася до Ризи, - дякую, люба, що допомогла реї знайти дорогу. Тепер можеш повертатися додому. 

-  А як же… - служниця нерішуче почала, поглядаючи у мій бік, та закінчити їй не дозволила віщунка.

-  А у неї попереду довгий шлях, і пройти його вона має сама.

Риза, більше нічого не говорячи, шанобливо вклонилася і пішла геть. А у мене аж руки затремтіли від усвідомлення того, що мені доведеться вибиратися звідси самій.

-  Злякалася? – жінка хитро примружила чорні та глибокі, мов нічне озеро очі. – Ще не пізно її повернути, якщо тобі більше не потрібне те, за чим прийшла.

Рішуче розправила плечі і подивилася прямо у очі старої демониці. Тепер я була впевнена, що вона має дуже поважний вік, і зовсім не сивина вказували на це - в глибині її очей відображалися сотні років знань та досвіду. І повернути назад, не дізнавшись відповіді і втративши шанс допомогти Темному, а заодно й собі, я не мала права.

-  Трохи, - брехати і храбритися не мало сенсу, вона й так все бачить. – Але мені потрібна ваша допомога або хоча б порада. Бо більше мені звернутися нема до кого. Будь ласка, допоможіть мені врятувати Володаря Темного лісу. Благаю!

-  Я знаю хто ти і чого прийшла. Та це буде не просто. Впевнена, що маєш достатньо сили та хоробрості, щоб ризикнути?

Перед очима постав образ Клода: розгублений, замріяний, а потім шалений та агресивний. Він ніби загубився у якомусь, одному йому відомому, світі і дорога звідти веде лише до погибелі.

-  Впевнена.

-  Тоді ходімо до хати. Розповім тобі, що зможу.

Тобто не те, що знаю, а те що зможу? Це відразу різонуло слух. Схоже, не одній мені не дозволялося відкривати всі таємниці та видіння, які насилають Боги цього світу. Та те, що віщунка не відмовила в допомозі все ж вселяло надію, що вихід є.

Всередині було досить темно, але я все ж змогла роздивитися невелику кімнату, прикрашену магічними символами на стінах і підлозі. У ніздрі вдарив аромат сушених трав з легким домішком диму, який йшов від згаслого вогнища, влаштованого прямо посеред кімнати. Над ним висів ще паруючий казанок. 
Ближче до маленького закопченого димом вікна, на великому дерев’яному столі, стояв ліхтар, який розсіяв м’яке світло по приміщенню щойно віщунка його підпалила. Так набагато краще, бо від напівтемряви у мене холодок поза шкірою віявся.