11.1

Не можна розкисати! Тільки не зараз! Я маю щось зробити, обов’язково маю віднайти вихід. Тільки от де він? Думки лихоманило, наче маленький човен у епіцентрі шторму. Якщо зараз нічого не вигадаю, то від мене, як від того нещасного човника, залишаться тільки друзки. 

Куди мені бігти? Що робити? До кого можна звернутися по допомогу, якщо ніхто не знає хто я насправді, а я не знаю кому можна довіритися. Навіть гірше. Я навіть не розумію, що саме сталося і яка допомога мені потрібна.

Засмучена та збентежена, намагалася пригадати все, що мені відомо про цей світ, всі подробиці, які розповідав Клод. Навіщо мене сюди закинули боги, якщо все одно все повертається назад до фіналу книги? Чи це саме те, що й має статися? Можливо всі мої намагання щось змінити марні? Оце вже дзуськи! Я буду боротися до останнього, поки є хоча б найменша надія. 

Стоп! Мов блискавка в голові промайнула думка. Боги! Віщунка! Мені потрібна віщунка! От тільки як її зайти? Самотужки намагатися відшукати її в Темному лісі – це самогубство. Навіть, якщо мене ніхто не з’їсть, це займе занадто багато часу. А його, як я була впевнена, не так вже й багато. Будь якої миті Клод може накоїти дурниць, які вже ніякою магією не виправити.

Клод згадував, що віщунка – демониця, то найрозумнішим було б звернутися за допомогою до демонів. Вони напевне мають знати де її шукати. З усієї прислуги в домі я більш-менш спілкувалася тільки з Ризою. Пригадуючи, як демониця відгукувалася про людей, впевненості, що вона забажає мені допомогти не було ні краплини. Але, як би вона не ставилася до мене – Клода вона поважала безмежно. Тому, саме Риза - мій єдиний шанс.

Поблукавши хвилин десять по замку, запитувала у всіх кого зустрічала де мені знайти жінку. Схоже, що інші мешканці цього будинку теж не палали великою повагою до людей. Хтось відповідав крізь зуби, що не знає, а дехто і зовсім ігнорував і мене, і мої питання. 

Та наполегливості мені не бракувало, і я все ж відшукала служницю. Вона допомагала кухарці з приготуванням їжі і щось жваво з нею обговорювала. Помітивши мене, жінки вмить замовкли і з підозрою вп’ялися в мене поглядом. 

-  Реє, вам знову потрібен кошик для пікніка? – запитала кухарка, мабуть вирішивши, що це єдине, що могло привести гостю на кухню.

-  Ні, дякую. Я б з задоволенням, але іншим разом. До речі, ваші пиріжки дуже сподобалися не тільки мені, а ще й малечі кентаврів, які несподівано до мене приєдналися.

Погляд жінок потеплішав і вони усміхнулися, з розумінням закивавши головами. Схоже парочку шибеників тут добре знали, бо відразу здогадалися про кого йде мова. Не гаючи часу, я звернулася до Ризи з проханням поговорити наодинці. Бачили б ви очі обох жінок! Здивування, цікавість, підозрілість – це лише мала частка емоцій, які калейдоскопом відобразилися на їх обличчях. От що-що, а свої почуття демони не занадто приховують. Можливо, це одна з причин чому вони недолюблюють людей – вважають їх занадто лицемірними.

-  Реє, що ж такого секретного сталося? – з глузливою посмішкою запитала Риза, коли ми вийшли з кухні і піднялися в мою кімнату. – хочете вразити господаря новою зачіскою за обідом? Чи можливо сукню змінити?

Я проігнорувала її в’їдливий тон і відверту насмішку. Зараз головне, щоб вона повірила мені і погодилася допомогти.

-  Я розумію, що не подобаюся тобі. Ти можеш мене ненавидіти чи зневажати, але мова не про мене. З Володарем Темного лісу щось коїться. Щось дуже і дуже погане. Я не знаю що це, але він сьогодні поводить себе так, ніби несповна розуму. І я підозрюю, що не просто так. 

-  Що ви маєте на увазі? – голос жінки відразу став серйозним.

-  Ти зранку сказала, що він велів приготувати кімнату для якоїсь реї. Я дізналася для кого – він сам сказав. Не буду говорити хто це, але повір, ще вчора він був про неї зовсім не високої думки. 

-  То це все через ревнощі? – скривилася Риза. – І чим же, цікаво, можу допомогти я?

-  Та до чого тут ревнощі? Він за сніданком говорив про неї з таким дивним виразом обличчя і шаленими очима, що це просто лякало. Не помічав нічого навколо себе і не чув, що я до нього зверталася. І чим довше він говорив, тим більше ставало зрозумілим, що він не в собі. Я не можу розказати все, але прошу, допоможи мені, будь ласка. Я маю поговорити з віщункою. Можливо від цього залежить життя рея Клода.

І моє теж. Але звісно, що для Ризи це не аргумент. 

Вона дивилася на мене дуже уважно і щось обмірковувала, покусуючи від напруги губи. Тільки б повірила мені! Тільки б повірила!

-  Реє, ви розумієте, що зараз просите? Відвести вас у самі глухі хащі Темного лісу, куди ні одна людська душа не наважується заходити. Якщо вам щось привиділося, і ви потурбуєте віщунку даремно, то ризикуєте не повернутися звідти живою. Навіть те, що ви гостя Володаря може не захистити вас – у Темного ліса свої закони і вони досить суворі.

-  Я розумію, - відповіла твердо, хоча від її слів всередині все скрутилося у тугий вузол від страху. – Я не маю вибору. Рея Клода потрібно рятувати і кожна хвилина зараз на вагу золота.

Не знаю, що переконало демоницю більше: чи мої слова, чи вперто стиснуті кулаки і рішуче здвинуті брови, але вона ствердно кивнула.