9.3

Я лежала в ліжку, перевертаючись з боку на бік і не могла заснути. Ехо музики ще линуло в повітрі, вируючи в моїх думках. З голови не йшов наш останній танець і раптова зміна настрою Темного. Що це було? Думка, яка настирливо лізла в голову. здавалася настільки маловірогідною, що я гнала її геть знову і знову. Але… Моя душа була переповнена сумнівами. Клод же сам сказав, що тільки у закоханих виходить станцювати «Пісню кохання» так, щоб це було щось особливе. 

Закохані? Ми? Ні, це якась маячня! Така думка здавалася настільки абсурдною, що я відхилила її одразу. Просто ми багато часу провели за тренуваннями і тільки тому нам вдалося навіть цей танець виконати з першого разу достатньо гарно. От і все! Нічого більше. Все інше, то моя розбурхана уява. А Клоду можливо і справді потрібно було попрацювати, бо він останніми днями майже весь час проводив зі мною. А я вже нафантазувала собі бозна-що.

Задовольнившись таким поясненням та вкрай виснажена протиріччями у думках і сумнівах, нарешті заснула. І він знову прийшов – сон, який мучив мене кожної ночі, шматуючи душу і лишаючи гіркий посмак смерті.  Помирати раз за разом, хай і не насправді, задоволення не з приємних. Якщо хтось думає, що в снах - це не страшно, то дуже помиляється. Кожне нове видіння смерті вносило лише нові болючі рани в мою душу.

От тільки цього ранку не було кому мене розбудити та заспокоїти. Вирвавшись з обіймів чергового кошмару, зрозуміла, що в ліжку окрім мене нема більше нікого. Мені б зрадіти – нарешті Клод вирішив спати окремо, та дивне відчуття, так схоже на розчарування, зіпсувало і без того недобрий ранок. Хіба я не саме цього хотіла і вимагала кожного разу, коли просиналася поряд з Темним?

У коридорі почулися кроки і до кімнати увійшла Риза.

-  Господар велів передати, що він поїхав у справах і повернеться не раніше вечері. 

О, то його вже й вдома немає. Я перевела погляд на інший бік ліжка і тепер помітила, що подушка зім’ята, а ковдра відкинута, не так як це було звечора. Схоже Клод все ж приходив, просто пішов раніше ніж я прокинулася. І від цього здогаду стало раптом так приємно, ніби замість обіцяного похмурого й холодного дня раптом засяяло сонечко, обігрівши все довкола. Хоча, схоже, не все.
Риза стояла насупившись, мов дощова хмара і не поспішала виходити. 

-  Рей Клод ще просив щось передати? - здогадалася, з очікуванням дивлячись на дівчину.
Мабуть серед своєї раси вона вважалася красунею: висока і струнка, з великими очима незвичного червоного кольору, що так і сполохували, коли вона сердилася і чорним, як сажа волоссям. Її грації могла б позаздрити навіть пантера, а невеликі симпатичні ріжки зовсім не псували загальної картини.

-  Так. Він сказав, що тепер я буду прислужувати вам особисто. Будуть якісь доручення, реє? Може бажаєте прийняти ванну?

Вона навіть не намагалася приховати своє невдоволення, а її хвіст розгойдувався з боку в бік точнісінько як у кішки, коли та роздратована Її б воля, то вона мене б у тій ванні і втопила.

-  Ні, дякую, Ризо. З цим я здатна і сама впоратися. А от з ним – не впевнена. То ж без твоєї допомоги мені завтра не обійтися.

Я кивнула в бік шафи, коло якої на манекені висіла сукня для балу, яку привезли вчора. Вона була просто приголомшлива: спідниця з темно-синього атласу, який при кожному русі переливався, немов приховуючи у собі дрібні зірочки, а корсет прикрашала вишукана золота вишивка, яка повторювалася на рукавах і підкреслювала лінію талії. От тільки як у цю розкіш самостійно вбратися я не уявляла. Тож помічниця, нехай і така норовиста, мені ще й як знадобиться.     

-  Любите ж ви, люди, ускладнювати собі життя непрактичними ганчірками, - фиркнула жінка.
У відповідь я тільки усміхнулася і, зітхнувши, покивала головою, бо була з нею цілковито згодна. З заздрістю подивилася на її шкіряні штани. От би й мені такі – в них же справді набагато зручніше, ніж у довгих сукнях, які уповільнюють ходу і сковують рухи. Можна тільки уявити який би шок був би у придворних модниць, якби я в такому вигляді завітала на бал. На жаль, про це можна лише мріяти.

-  То я сьогодні не потрібна? – уточнила Риза з підозрою, мабуть чекаючи якоїсь каверзи з мого боку.

-  Так. Буде у тебе сьогодні вихідний.

Вона зміряла мене довгим поглядом і сказала, трохи знизивши градус ворожості:

-  Добре. Я віддам розпорядження, щоб не забули подати сніданок і обід.

-  Дякую. Ризо.

Цікаво, а могли й забути? Нема господаря вдома – гостей можна й не годувати? Суворо, зате заощадливо.

Після сніданку гадала чим би себе зайняти на цілісінький день. Останні дні були настільки насичені заняттями, що вільного часу у мене не лишалося зовсім і тепер я ніяк не могла вирішити, що буде краще – провалятися з книгою у ліжку чи піти погуляти садом. Врешті-решт вирішила поєднати приємне з корисним. Захопивши з собою роман, який так і не прочитала, та попрохавши кухарку скласти мені у кошик якоїсь їжі та фляжку води, вирушила до саду на пікнік. 

Хотілося побути на природі наодинці. Завдяки прогулянкам з Клодом, я вже достатньо гарно орієнтувалася у саду, хоча він і був велетенським. З легкістю знайшла озерце з водоспадом, що так сподобалося мені і, простеливши ковдру, яку стягла прямо з ліжка, розмістилася поблизу води.

Занурившись у читання, не відразу помітила, що на галявині я вже не сама. Спочатку почула тихе перешіптування, схоже на суперечку, а потім побачила дві світлі кудряві голівки, які виглядали з-за найближчого великого куща. Хлопчик і дівчинка з цікавістю розглядали мене, але мабуть не насмілювалися підійти ближче. Я усміхнулася їм і вітально помахала рукою.

Вони спочатку принишкли, а потім знову зашепотілися. Здається дівчинка намагалася на щось вговорити хлопчика, а той вперто хитав головою, не погоджуючись. Тоді вона рішуче махнула рукою і, не дивлячись на намагання її зупинити, рушила до мене. А за нею і хлопчина, сторожко озираючись навколо.