Розділ 9.

І знову невблаганне лезо меча торкається мого горла. І я знову продовжую читати слова закляття. І знову помираю… Чую свій передсмертний, сповнений болю стогін і мене починає трусити.

-  Мелі! Мелі, прокинься!

Клод? От же ж бісове поріддя! Це він смикав мене за плече, намагаючись розбудити. Знову лежить поряд, ніби так і має бути. Стоп! Я ж добре пам’ятаю, що перш ніж лягти перевірила чи замкнені двері. Добре, що хоч спала не роздягнена. У шафі своєї нової кімнати знайшла купу речей, серед яких була і довга, доволі зручна нічна сорочка. Всі речі мали новенький вигляд і приємний свіжий запах. Вочевидь, це вже встигли доставити частину нашого замовлення.

-  Тобі знову наснився кошмар?

-  Що ти тут робиш? – ігноруючи його питання, вишкірилася я.

-  Стережу твій сон. Ти стогнала і, як мені здалося, зовсім не від насолоди. 

Він відпустив моє плече, але не поспішав відсторонитися. Це заважало думати. Навіть не відійшовши ще від жахливого сновидіння, не могла не помічати його привабливого оголеного торса. Що за кара небесна?! 

-  Як ти увійшов? У тебе є ключ від кімнати?

Клод розтягнув губи у самовдоволеній посмішці, яка мені зовсім не сподобалася. І не дарма.

-  Кицю, для мага мого рівня, замки – дитяча забавка. Тим паче у власному домі. Давай не будемо витрачати час на дурні суперечки. Я навіть готовий піти на деякі поступки. 

Мої брови питально злетіли догори. Цікаво, які ж саме?

-  Я не буду розпускати руки, якщо ти пообіцяєш не розпускати ноги. 

Від такої несподіваної пропозиції я пирснула. Схоже, йому глибоко запав в душу мій вчорашній копняк.

-  Якщо, звісно, ти сама цього не захочеш. 

Він спокусливо закусив нижню губу і повільно її відпустив, наостанок облизавши кінчиком язика. Знав, змій капосний, що гарний, і безсоромно цим користувався. Я змусила себе не дивитися на його губи, хоча вони так і манили – вологі, чуттєві і водночас неймовірно дратуючі.

-  Не варто на це занадто розраховувати. Я не одна з твоїх коханок, - відповіла їдко, сподіваючись, що він не встиг зловити мить моєї слабкості. 

-  Правильно. Ти – не вони. Ти – моя дружина, - і швидко виправився, помітивши, що я хотіла вже сперечатися, - скоро станеш моєю дружиною. Тому спати я буду тут.

Впертий віслюк! Розуміючи, що сперечатися з ним марна справа – все одно, що пробивати лобом прохід у скелі – пораділа хоча б невеличкій перемозі. От тільки він хоч і пообіцяв не чіпати мене руками, та спроб звабити напевне не облишить, як щойно красномовно продемонстрував. А арсенал у чоловіка для цього був чималий. Він міг бути переконливо привабливим, коли бажав цього, використовуючи і манливий погляд, і чарівну усмішку, і голос, що сповивав, мов у кокон, заставляючи дихати глибше, і дурманив свідомість.  

-  Ти нестерпний! – буркнула лишень для того, щоб не залишати останнє слово за Клодом.

-  Можливо, - він посміхнувся, а потім, ставши значно серйознішим, запитав, - але ти так і не відповіла на питання. Тобі знову снився кошмар?

Кивнула, розмірковуючи чи варто йому розповісти правду про те, що мені наснилося насправді. А якщо в цих снах мається якась підказка чи хоча б натяк? Гадаю, що у Темного набагато більше шансів розпізнати їх, спираючись на величезний досвід у магічних справах, ніж у мене. Прийнявши рішення, що мовчати нерозумно, я відкрила рота і лише захрипіла.

-  Що? – стурбований Клод дивився на мене уважно і очікував на відповідь.

А я не могла нічого сказати. Слова ніби застрягли у горлі, опинившись у невидимій пастці, і ніяка сила не могла змусити їх вирватися назовні. Я зробила ще одну відчайдушну спробу, але це було все одно, що кричати під водою.  Відчуваючи як від напруги краплини холодного поту виступили на лобі, я змусила себе дихати повільніше і глибше.

Щось ніби прокинулося всередині від моїх зусиль, посилило свій тиск, намагаючись замкнути мої вуста. Мені було страшно, мені було незручно, але найгірше було відчуття, що я не володію власним тілом. Що це за сила, що проникає в мене так глибоко, що не дає мені говорити?

Відчуваючи як мої очі розширюються від здивування і страху, я витріщилася на Клода і побачила в його очах неприховану тривогу.

-  Мелі, що з тобою? - його голос звучав дуже тихо, наче він боявся налякати мене ще дужче. – Скажи хоч щось.

Хоч щось. Що саме? І я бовкнула перше, що спало на думку:

-  Сьогодні гарна погода.

Це було легко. Нічого більше не стискало мого горла, не блокувало слова і не робило мене подібною до переляканої риби, яку викинуло на берег. Було очевидно, що щось чи хтось не дозволяло мені розповідати Клоду лише про мої сни.

Темний спохмурнів, зосереджено обмізковуючи ситуацію. Мені лишалося сподіватися, що він здогадається, зрозуміє, що відбувається і можливо навіть придумає, як мені допомогти. Він же сильний і могутній. Він сам Володар Темного лісу. Хто як не він?

-  Я так розумію, що про перший сон ти сказала неправду?

-  Так, я просто переказала фінал книги.

-  Зрозуміло. Схоже, що цей сон призначений лише для тебе. Можливо це щось подібне видінню, можливо спроба застерегти від чогось, а може якась підказка. Нажаль, аналізувати і робити висновки тобі доведеться самотужки. Якщо це воля Богів, то я тут безсилий.

Я приречено кивнула. Він тільки підтвердив мою думку. Залишалося сподіватися, що це не трансляція невідворотного майбутнього, бо воно мені категорично не подобалося.