8.4

Темний уважно подивився на мене, але нічого не відповів. Він роздивлявся мене так, ніби бачив вперше і намагався оцінити, чи варта я відвертості. Серйозний, задумливий вираз обличчя, злегка зведені брови і навіть покачування нижньої щелепи збоку в бік, мов це допомагало мозку вирішувати важливу задачу в голові – все це остаточно підтвердило мою впевненість, що все дуже і дуже серйозно. Та й не до жартів, коли мова йшла про зміну спадкоємця престолу і реальне отруєння, дарма, що невдале. Це те, що мені вже було відомо, якщо Клод не збрехав. Що ж він ще приховує?

Я вирішила трішки надавити:

-  Про яку співпрацю може йти мова, якщо ти взагалі мені не довіряєш?

-  Добре, - він рішуче кивнув, прийнявши рішення. – Я розповім тобі все, як є. Ходімо, сядемо на лаві.
Він взяв мене за руку і повів далі по доріжці. Чи й справді не хотів розмовляти стоячи, чи йому потрібен був час, щоб зібратися з думками, але зовсім скоро ми вийшли до невеликої галявини. 
Яка краса! В центрі розміщувалося невелике озерце, що наповнювалося водою з природного джерела, яке водоспадом стікало з гори каміння. Відображення місяця і перших зірочок на вечірньому небі у воді створювало ефектні відблиски, що грали на темній поверхні. Поблизу озера стояла лава, виконана зі старого, міцного дерева, обробленого неймовірно майстерно, але без зайвих витребеньок, що бездоганно вписувалося в навколишній пейзаж. На ній ми і розмістилися.

-  Все почалося з того, що до мене прийшла стара демониця-віщунка, що живе в глушині Темного лісу. Вона розповіла, що бачила видіння у якому королю загрожує смертельна небезпека. І не тільки йому, а й усьому королівству, включно з Темним лісом. Ніяких подробиць, лише цідковита впевненість, що якщо не втрутитись, то все скінчиться дуже погано. Віщунка сказала, що бачила декілька можливих варіантів розвитку подій, але лише у одному є надія на те, що щось вдасться. 

Я не перебивала, хоча подумки відмітила останні слова. Тобто, вона мала на увазі, що є тільки надія, але впевненості і гарантій нема ніяких. Так собі перспектива. Та Клод продовжив і я жадібно вслуховувалася у кожне слово.

-  Вона побачила дівчину, що стоятиме поряд зі мною біля королівського трону. Та у видінні не було видно її обличчя. Тоді ми провели ритуал звернення до Богів, прохаючи їх про допомогу. І нічого не відбулося. Я був розчарований, але вдіяти нічого не міг. Залишалося лише сподіватися на милість Богів або на самого себе. А потім до мене прийшла Мелісандра, тобто ти, але тоді я ще не знав про це. Я вирішив, що це лише вибрик ображеної дівчини, бажаючої таким дивним чином помститися моєму брату за відмову. Тому я й відправив тебе додому. Відразу після цього я побачив віщунку, що виявляється спостерігала за нами, ховаючись у тіні дерев.

Це ж треба! Виявляється, що там була присутня ще й демониця? От цікаво, якби Клод не з’явився і те нахабне чудовисько з чотирма очима все ж вирішило б поласувати мною на вечерю, вона б втрутилася? Бо судячи по одній знайомій мені служниці, демони не надто високої думки про людей. Чи то просто я Ризі не сподобалася? Але не це зараз головне.

-  І що вона сказала? Чому ти повернувся за мною? – не витримала я, бо схоже Клод вирішив витримати театральну паузу. А те, що я можу луснути від цікавості його не хвилювало.

-  У неї знову було видіння – Боги відповіли на наше прохання про допомогу. Вона побачила обличчя дівчини. І це була саме Мелісандра, а вірніше ти у її тілі, як я зрозумів згодом. Ти і є та людина, що послана Богами нам на допомогу.  

Я витріщалася на нього, не вірячи власним вухам. Він говорив про мене? Про мене, що зовсім нещодавно жила в цілком іншому світі, із смартфонами, комп'ютерами та кавою з кавомашини? Як я можу допомогти врятувати цей дивний світ? А мене хто врятує?

-  Я ж… я ж нічого не вмію. У мене нема магічних здібностей або секретних супер сил. Навіщо я тут?

Мій голос аж дзвенів від напруги. У голові проносилися картинки одна гірше іншої. Якщо мене не вб’є Клод, як це було у книзі, то є цілком реальна переспектива померти від місцевих заколотів чи переворотів? Чи ще щось страшніше, на що у мене навіть уяви не вистачало, бо бракувало знань про місцеву флору і фауну. Ті з ким я вже встигла познайомитися не здалися мені взірцями милосердя і турботи.

Відповідь Клода ніяким чином не додала надії, а зовсім навпаки. Він сумно похитав головою, знизав плечима, ніби вибачаючись і, зітхнувши, відповів:

-  Я не знаю Кіро. На жаль, я теж нічого не знаю.

Мене не так вразила його відповідь, як те, що він назвав мене справжнім ім’ям. У голову прокралася дурнувата асоціація: засудженому перед стратою дозволяють одне бажання. Я ж хотіла, щоб Клод використовував моє справжнє ім’я. От і маю. Чого ж не тішуся? Та хай би краще Мелісандрою або Мелі назвав і то б спокійніше було. Та навіть кицею, грець з ним. Бо зараз його сумне: «Я не знаю, Кіро», прозвучало немов вирок. 

Я мовчала, ошелешена від усвідомлення своєї ситуації, а Клод продовжував дивитися на мене зі співчутливим виразом обличчя. Боги вирвали мене із спокійного життя в моєму світі і зробили інструментом у цьому чужому, навіть не лишивши інструкції, як мене використовувати. Все набагато гірше, ніж було на початку. Одне діло намагатися змінити історію другорядної героїні, щоб вижити, а зовсім інше – рятувати цілий світ, не маючи найменшого уявлення як це робити. І тепер шанс вижити ставав набагато мізернішим.  Моя уява підсунула мені образ, як я стою на краю прірви, дивлюсь у безодню, і немає нічого, що могло б зупинити мене від падіння.

-  А віщунка не могла помилитися? – тихо запитала, все ще не полишаючи надію.

А чого б і ні? Он екстрасенси у всіляких телевізійних битвах через раз помиляються. Чому б і їй так не вчинити?

-  Вона б могла помилитися, будь це звичайне видіння. Та не в цьому випадку. Це воля богів.