8.2

-  Твоя так твоя, - погодився Клод і, простягнувши мені руку, допоміг підвестися, - ходімо. Але, - він хитро примружився і підморгнув, - ти не забувай про картинки, які намалювала твоя гарненька голівонька. Ми ще обов’язково до них повернемось.

Краще промовчати і не відповідати взагалі цьому нахабі, бо виходить, як з нещасною мухою, яка потрапила у павутиння – чим більше борсається, тим сильніше заплутується, на радість павукові. А Клод – ще той павук!

Зілля й справді виявилося чудодійним – втому, як рукою зняло. Тремтіння в усьому тілі зникло, в голові прояснилося і я відчула, що маю сили працювати чи навчатися. Цікаво, як часто ним можна користуватися? Про що й запитала Темного дорогою до кімнати.

 - Я б не радив вживати його занадто часто. Попри все, це є лише тимчасове рішення, яке допомагає подолати втому. Але якщо будеш користуватися ним постійно, твоє тіло може звикнути і втратити здатність самостійно відновлювати енергію. Зловживання також може призвести до побічних дій, таких як головний біль, запаморочення, або навіть втрата свідомості. Тому, моя порада - використовуй це зілля тільки у випадку нагальної потреби.

Я ніби інструкцію до пігулок прочитала. Магія магією, але навіть у їхньому світі теж є обмеження, бо є ризик стати зіллєвим наркоманом. Он воно як! А я гадала, що варто змахнути чарівною паличкою і – вуаля, ти на коні.

-  Клоде, а куди це ти розігнався? Ми ж домовилися, що йдемо до моєї кімнати, - сказала, зупинившись біля дверей і розуміючи, що чоловік прямує далі.

-  Так, ми туди і йдемо. Тепер у тебе інша кімната, - і помітивши мій питальний погляд, додав, - змінились обставини – змінилась кімната. 

-  Ще більший сарай знайшов? – тихо буркнула собі під носа, вирушаючи вслід за Клодом, але він розчув і відповіддю мені став лише його тихий сміх. 

Мої нові апартаменти виглядали, як п’ятизірковий готель і навіть краще. Простора, світла кімната в ніжно-бузковому кольорі мала напрочуд вишукану обстановку: меблі з світлого дерева, з  гладкими, але в той же час елегантними лініями, розкішне ліжко з білими сатиновими простирадлами та горою м'яких подушок різних розмірів, туалетний столик з дзеркалом у різбленій рамі і ще одне, у такій же рамі, у весь зріст стояло поряд. Величезні вікна від землі до стелі надавали кімнаті величності та незвичайної легкості, а ніжні штори дозволяли регулювати ступінь освітлення приміщення.

Стіни були прикрашені картинами, що відображали різні сцени: міста, порти, ліси, гори, що створювали враження, що ви дивитесь на них через вікно, а не на полотно. А в одному куточку стояв великий книжковий шафа, забита книгами. Все в кімнаті було витончене і зі смаком, ніщо не відволікало увагу, все було в гармонії і балансі.

Все було просто чудово, окрім однієї, але такої суттєвої деталі – сусіда. Кімната виявилася поруч з Клодовою. Добре хоч не суміжна – і на тому дякую.

-  Тобі подобається? – з задоволеним виразом обличчя запитав чоловік. 

-  Так, дякую.

Про місце розташування нової оселі я завбачливо промовчала. Не вистачало ще, щоб він зрозумів, що мене це хвилює. Для чергової порції жартиків я не збиралася сама давати привід. Дзуськи! І помітила, як на його обличчі на мить промайнуло розчарування – він точно очікував мого обурення з цього приводу. Впіймай облизня, хоча б цього разу!

-  Давай приступимо до заняття, - сказав Клод, сідаючи напроти мене за великим столом, на якому вже лежала картина в сріблястій рамі. 

От тільки, поглянувши на картину ближче, зрозуміла, що це лише чисте полотно. Ми що, малювати збираємось? Та Клод провів рукою над полотном і воно перетворилося на портрет старого чоловіка з густою білою бородою і добрими очима, що дивилися прямо на мене.

-  Це - граф Альфред, він - володар сусідніх земель і дуже впливова людина в королівстві, - почав Клод, розповідаючи мені деталі про нього, про його родину, дружину і дітей, а також про його політичні вподобання, вміння і навички, його історію та історії його предків.

Я зосередила увагу на портреті, відчуваючи, як інформація, яку розповідав Клод, знайшла своє місце в моєму розумі. Було відчуття, ніби я знала цю інформацію протягом усього свого життя, ніби вона була частиною мене.

Цей процес продовжувався годинами. Клод показував мені портрет за портретом, розповідаючи про кожну людину, про її родину, звички, уподобання, характер, ставлення до різних подій і ситуацій. 
Було вражаюче, скільки людей він знав і що міг розповісти про них. Я б ніколи не змогла запам'ятати всі ці обличчя, імена і всю цю інформацію, але з «Зоряною Пам’яттю» це виявилося, як вдихнути повітря - природно і легко.

Після декількох годин, коли останній портрет був розглянутий, я відчула себе втомленою, але щасливою. У мене була відчуття, ніби я пізнала новий світ, новий всесвіт, який завжди був тут, поруч зі мною, але я ніколи раніше не помічала його.

-  На сьогодні досить. Пропоную прогулятися садом, а потім повечеряти. Продовжимо зранку.

-  Добре, але я думала, що це був останній портрет. Ти ж, здається, сам це сказав – вже невпевнена, що зрозуміла його правильно, перепитала я. 

Невже десятки, а можливо і ціла сотня облич, це ще не повний перелік тих, кого я мала знати? Скільки ж їх ще? 

-  Так, з цією частиною ми покінчили. Але є ще багато іншого. Наприклад, танці, етикет. Та й закони, врешті-решт, які ти намагалася самотужки вичитати в книжках.

Я посміхнулася. Відчувши на собі дію артефакту, чудово розуміла, наскільки жалюгідними виглядали ці мої спроби. Щоб знайти, а потім ще й запам’ятати хоча б малу частину того, що зараз впевнено розсортувалося по відповідним шухлядкам у голові, знадобилося б стільки часу, що навіть уявити страшно. Та й чого приховувати – такий спосіб навчання мені неймовірно сподобався. Відчуваєш себе генієм – і дарма, що фактично ти читер.