7.4

Ще хвилину в кімнаті панувала мертва тиша, неначе вічність, протягом якої я намагалася опанувати свої почуття. Як би мене не дратувала поведінка темного, та я розуміла, що він має рацію. Задумливо крутила в руках обручку, яку Клод лишив на столі перед тим як вийти і намагалася зрозуміти, чого мене так зачепила його поведінка. Ми не пара – лише удаємо для інших, що між нами є якісь стосунки. Та навіть для чужих очей ми не розігруємо пристрасну закоханість або хоча б романтичні відносини. Ніяких прогулянок містом, ніжно тримаючись за руки, ніяких палких поглядів чи випадкових дотиків. Відверті намагання Клода затягти мене у ліжко не рахуються. Це зовсім інше.

То ж чому я відреагувала так бурхливо, а якщо називати речі своїми іменами, навіть неадекватно? Єдине розумне пояснення, яке приходило в голову – стан моєї нервової системи. Мої нерви нагадували перетягнуті струни, які від найменшого дотику рвуться, видаючи огидний металевий дзвін замість очікуваної чарівної мелодії.  От цим дотиком і виявилася обручка, яка стала для мене символом втраченого минулого і можливого безхмарного майбутнього.

Бабця ще трохи побубоніла щось про невдячного нащадка і, зрозумівши, що я не маю наміру продовжувати розмову, зникла, лишивши мене наодинці з невтішними думками. А подумати було про що. Намагаючись уявити, як виглядатиме зустріч з Корнером Лайонкортом знову сплило питання про маму Мелісандри. Ігнорувати цю пляму у тепер вже моїй біографії було не тільки нерозважливо, а навіть небезпечно. Ніяким норовом чи вибриками характеру не можливо пояснити, що донька забула де її матуся і більше того, чи жива вона взагалі.    

Я рішуче встала, дійшла до дверей і застигла, зрозумівши, що не маю ані жодного уявлення де шукати Клода. Хоча я вже третій день живу у замку, але ніхто не виявив бажання провести мені по ньому екскурсію. Я знаю лише де знаходиться вітальня та як дістатися до їдальні. Ще один камінь у город Клода – гостинний господар з нього, як

з москаля людина. Але мені ніхто й не забороняв самостійно блукати коридорами. То ж вперед! Сподіваюся, що таємної кімнати, як у Синьої бороди, я тут не знайду.

- Реє Орлано! Агов! – гукнула я, озираючись на всі боки, але відповіддю мені була  тиша, яку порушувало лише моє нетерпляче постукування ногою по кам’яній підлозі.

От капосна бабця! Коли її не запрошують – вона тут як тут. А саме зараз, коли дійсно могла стати надзвичайно корисною – кому, як не привиду, блукаючому замком незчислену кількість десятиліть, знати тут кожен закуток, вперто не озивається. Хоча, звідки мені знати, як у безтілесних створінь зі слухом. Можливо він доволі обмежений.

Я відкрила масивні двері і ступила у напівтемний коридор, освітлюваний лише м’яким полум’ям поодиноких торшерів. Якщо піти праворуч, то там будуть сходи на перший поверх, де і знаходяться вже знайомі палати. Звісно, там теж мають бути ще якісь кімнати, але більш вірогідно, що саме в тій частині розмістилися кухня та інші приміщення господарського призначення.

Недоречно пригадалася настанова з дитячої казки: «Праворуч підеш – коня втратиш, ліворуч підеш – себе втратиш». Я б задоволення пожертвувала ефемерним конем, але без вагань звернула ліворуч. Декорували кам’яні стіни просторого коридора  величні портрети минулих власників замку, з понурими та загадковими обличчями, які витріщалися на мене з своїх золотих рам, немов оцінюючи чи гідна я блукати їх родовим гніздом. Майже наприкінці цієї сімейної галереї побачила знайоме обличчя. Орлана, а саме вона була зображена на картині, з живим рум’янцем на обличчі, блиском у блакитних очах та з легкою, замріяною усмішкою на пухкеньких вустах була доволі красивою жінкою. Художнику неймовірно успішно вдалося передати у її погляді дієву та впевнену у своїй правоті особу, навіть занадто самовпевнену, якою бабця лишалася і досі.

 Впродовж коридору розташовувалося декілька зачинених дверей у які я спочатку стукала, а не почувши відповіді самим нахабним чином смикала ручку і заглядала всередину. А раптом Клод причаївся там і не хоче мене бачити. Але я вже налаштувалася на розмову, тож так легко від мене йому не сховатися. Та в жодній кімнаті не вдалося виявити бодай когось. Схоже ці кімнати використовувалися як гостьові і на даний час вони пустували.

Вони були розкішно обставлені: м'які двоспальні ліжка з вишуканими вишивками на покривалах та подушках, антикварні столики з великими дзеркалами та величезні шафи для одягу. Стіни були прикрашені витонченими фресками, а з вікон відкривалися чарівні види на зелені замкові галявини.

Побачене вразило мене неймовірно. І зовсім не розкішшю чи різноманіттям, хоча воно і справді вражало – кожна кімната була витримана у своєму неповторному стилі і кольоровій гаммі. Цікаво виходило: купа вільних гарних кімнат, а мене поселили у задрипаній, обшарпаній коморі, бо інакше я її не могла назвати, особливо після того неймовірного багатства яке щойно побачила. Отже ж паршива свиня! І чим це я заслужила таку сумнівну привілею? Тепер, навіть якщо Клод буде і справді старанно від мене ховатися – я все одно його знайду, щоб повідомити йому ким він є насправді.

В кінці коридору я побачила великі мармурові сходи, які вели на третій поверх. Ручки балюстради були виготовлені з темного каменю і були прохолодними на дотик. Це створювало дивовижний контраст з теплим, м'яким світлом, яке проникало крізь величезне вікно, оздоблене чудернацькими вітражами, які змінювали кольори в залежності від кута, під яким на них світило сонце.

На третьому поверсі я знайшла кілька кімнат, призначених, схоже, для особистого користування господаря. Були тут і кабінет з величезним столом з темного дерева, який стояв у центрі, а поряд з ним м'яке крісло, яке видавалося надзвичайно зручним, і величезна бібліотека з довгими рядами книжкових полиць, що тягнулися від підлоги до стелі. І звісно, не можна було не помітити більярдну кімнату, в центрі якої стояв великий стіл з білим сукном, а на стіні висіли кілька картин та зразки старовинної зброї.