7.3

- У нас? – насторожилася я. – Може у тебе? Мені ж не обов’язково там з’являтися?

- Ну, якщо не хочеш… Але мені буде складно пояснити твоєму… тобто Мелісандриному таткові, чому я не випускаю його донечку з кімнати.

О, ні! Як же я могла забути, що в мене тут є, яка-не-яка, а рідня. Хоча турботливий татусь щось забарився – доньки немає вдома вже третій день, а він тільки почав хвилюватися. Сумнівна якась турбота.

- А ще хтось буде? – поцікавилася я, скривившись від розуміння, що уникнути неприємної зустрічі не вдасться.

- Якщо ти натякаєш на маму Корделію і можливість продовжити ваше миле спілкування, - єхидно посміхнувся Клод, - то я тебе розчарую. Вона вже повернулася до себе додому.

Отакої! Яка чудова новина! Виявляється жіночка мешкає в іншому місці, а не в замку темного і мені не доведеться терпіти її присутність кожного дня.

- А що ж так? Невже вона не забажала ближче познайомитись з твоїм майбутнім тестем? Могли б удвох поспівчувати, яка недолуга наречена тобі дісталася.

- Ну це навряд. Герцога Лайонкорта вона терпіти не може – вважає його пихатим і зарозумілим.

- Хто б казав! – пирхнувши, вставила свої п’ять копійок бабця. – Вона просто побоялася, що він їй вкоротить гострого язика. Це ж не над бідолашною дівчинкою знущатися.

А от тут я б більше за Корделію вболівала. Яка б вона не була зміюка, але вихованця свого любила, як рідного сина. Здається мені, що саме з цієї причини вона й до мене поставилася занадто вороже. Якщо згадати, що справжня Мелісандра і справді рідкісне стерво, то я її навіть розуміла. Та й думку, щодо татуся цілком поділяла. Варто було згадати, як він на мене горлав, замість того, щоб підтримати, хвиля огиди спливла з новою силою.

- Гм-м-м, - протягла я, задумливо. – Може просто листа йому написати? До того ж я не знаю, що йому казати. Раптом він щось запідозрить?

- Тобто якщо я відмовлю йому в тому, щоб побачитися з тобою – це буде зовсім не підозріло? Хочеш, щоб він пішов скаржитись королю, що я тримаю його доньку в заручниках і не дозволяю навіть з татусем зустрітися? До того ж, я вже погодився і він скоро буде тут. А ще, - він підвівся з крісла і підійшов до мене, виймаючи щось із кишені. – Це тобі, моя люба наречена. Зможеш тицьнути нею татусеві під носа, як доказ серйозності наших намірів.

Клод простягнув до мене руку – на долоні виблискував непристойно величезний камінь, схожий на діамант, у золотій оправі.

- Що це?

- Як що? Обручка, звісно! Раз я зробив тобі пропозицію, то має бути і обручка.

Я зітхнула. Не так я собі уявляла таку подію. Зовсім не так. Той, хто перевернув догори дриґом усе моє життя, закинувши у цю кляту книжкову реальність, позбавив мене навіть такої важливої події для жінки, як освідчення. Непрохані сльози навернулися на очі, і хоча я намагалася їх приховати, Клод все ж помітив.

- Тобі не подобається? – здивовано переводив погляд з мене на каблучку. – Це один з найбільших діамантів, які існують. Тобі заздритимуть усі жінки. Навіть у Сандри такого немає.

Позаду почувся розчарований стогін бабці:

- Клоде, ти такий же тупоголовий, як і твій пра-пра-прадідусь! Хоча, ні – ти навіть його перевершив.

Цього разу Орлані таки вдалося привернути увагу свого нащадка. Такий відвертий наїзд він не зміг проігнорувати. Тим більше, судячи з його розгубленого обличчя, він дійсно не розумів, що від нього хочуть.

- Що я вже зробив не так?

- Все не так! – вигукнула бабця. – Хто так робить пропозицію? Де квіти? Де красиві слова?

- Так пропозиція ж несправжня! – обурився Клод.

Після цих слів мені вже хотілося розревітися по-справжньому. Несправжнє життя, несправжня пропозиція, несправжня наречена і я теж несправжня. Єдине, що лишалося реальним – перспектива померти замість дурненької Мелісандри. І померти вже по-справжньому. Дарма, що я розуміла, що чоловік має рацію, та образа стиснула горло і стало страшенно шкода себе. Пеньок він неотесаний! Міг би й придуритися. І я б йому повірила? Звісно – ні! Але все одно було б не так огидно на душі. Він не просто темний – він безпробудно тупий.

Орлану ж таке виправдання розлютило не на жарт. Вона підлетіла до Клода впритул і з усією їдкістю на яку була здатна прошипіла:

- Отже несправжня? То й одружуватися ти плануєш не по-справжньому? І в ліжко дівчину намагаєшся затягнути теж жартома? А я ж тебе паскуднику ще й захищала! А ти такий же пустоголовий і розбещений, як і твої хвойди-коханки.

Оце так експресія! Оце бабця дала жару! Мені аж полегшало відразу, коли побачила, як ошелешено закліпав очима Клод. Його мабуть за все життя так не розпікали. Ще б пак! Грізний темний, могутній правитель всілякої нежиті від одного погляду якого всі притихали і боялися зайвий раз рота роззявити. А тут паскудником назвали та ще й пустоголовим. А він ще щось на Лортона казав, а сам нічим не кращий, зовсім не думає про чиїсь почуття.

Аж за бабцю лячно стало. Це ж мабуть цілком у його владі – упокоїти її навіки. А я вже до неї навіть звикати почала. Та чоловік не даремно був правителем Темного лісу. Він миттєво опанував себе, напустивши на обличчя вираз холодної і непробивної байдужості. Більше того, навіть зумів вивернути все собі на користь, кинувши на адресу Орлани звинувачення:

- То ж не потрібно було ховатися всі ці роки по закутках, а брати і виховувати, щоб виріс пристойний і шляхетний! А тепер пізно! Який є - такий є. І взагалі, досить базікати – скоро заклопотаний татусь припхається боронити честь безневинної овечки. І він має зустрітися не з горем прибитою Кірою, а з пихатою та норовливою Мелісандрою.

Клод швидко вийшов з кімнати, гепнувши дверима так, що аж з облуплених стін пісок посипався. Мабуть слова бабці все ж зачепили його за живе, якби він не намагався цього приховати.